⚜ Розділ 32. “Дивись...”

Дивина, як банкнота в десять фунтів, підсилена нотами серйозності й владності в голосі, здатна допомагати іншим швидко приймати «правильні» рішення. Звісно, ефект довершував його вигляд: від акуратного вузла шийної хустини до срібного навершя тростини, на яку він спирався з тією невимушеною грацією, що притаманна людям, які не звикли чути відмов. Саме так у подібних ситуаціях поводився б його батько. І певно, віконт залишився б задоволеним, якби побачив, що син нарешті починає відповідати його очікуванням, майстерно поєднуючи холодний розрахунок з вагою власного імені.

— Даніел Мортон, спадкоємець віконта Емерсона, — представився сухо.

Міс Ворен, невисока на зріст, елегантна жінка машинально стисла банкноту.

— Однак сьогодні я тут просто як джентльмен, що воліє запобігти прикрій помилці, — додав він, спостерігаючи за суперечливими емоціями, що з’являлися на її обличчі. — Тому, коли прибуде леді Велері, ви проведете її до мене. Чи знайдеться у вас кімната, де ми могли б поговорити без зайвих свідків? Звісно, ваша розважливість буде винагороджена сповна.

— Кімната під дахом… — вона завагалася, опустивши погляд на свою руку з десятьма фунтами. — Але я б не хотіла обманювати леді Велері. Вона моя постійна клієнтка і я дуже ціную…

— Саме тому ви допоможете мені її захистити, — перебив він тоном, яким постійно послуговувався батько — тоном, що вимагав беззаперечної покори. — Повірте, міс Ворен, сьогодні ви робите леді Велері набагато більшу послугу, ніж вона здатна зараз усвідомити. А я вмію бути вдячним тим, хто допомагає мені в таких делікатних справах.

Даніел окинув кабінет коротким поглядом, показово оцінюючи надійність місця, куди потрапив. Його очі мимохідь затрималися на ескізах суконь у тонких рамах, що прикрашали кабінет й мали вигляд дорогого товару.

Міс Ворен низько схилила голову, ховаючи банкноту в складках своєї сукні.

— Прошу за мною, сер.

Вона провела Даніела вузьким коридором, намагаючись не привертати уваги помічниці та заклопотаних швачок. Тихо відімкнула непримітні двері в глибині будівлі й повела його нагору крутими сходами.

В невеличкій кімнатчині панувала напівтемрява, а в повітрі стояв насичений, важкий запах камфори, яким модистка рятувала тканини й мережива від комах. На столі, що займав більшу частину кімнати, лежали обрізки тканин та декілька цілих рулонів, на стіні висіли мотки різноманітного декору й мережива. А з єдиного невеличкого вікна відкривався пейзаж на дахи Лондона.

Даніел підійшов до вікна, притулив тростину до краю підвіконня і, стягнувши рукавички, недбало кинув їх поряд. Схрестивши руки позад себе, роздивлявся  вицвілу помаранчеву, червону глиняну черепицю та зграю ворон, що нерухомими чорними плямами застигли на гребені сусіднього даху. Уважно дослухався до ударів годинника на вежі, що відбивав чверті години, й чекав.

Близько десятої за дверми почулися приглушені голоси, шурхіт тканини й вони відчинилися.

— Міс Ворен, чому я не можу показати вам їх у кабінеті, як ра… — Велері обірвала себе на півслові, щойно її погляд наткнувся на його застиглу біля вікна постать. Її пальці застигли на зав'язках теки.

Модистка, яка стояла за її спиною, сквапно пролепетала:

— Леді Велері, даруйте, та містер…

— Все добре, міс Ворен, — обірвала її Велері.

Притискаючи свою теку до грудей, вона рішуче переступила поріг і спинилася, чекаючи поки модистка зачинить двері. І лише тоді знову звела до нього погляд.

Не втрачаючи ні секунди, Даніел підійшов до дверей і різко смикнув засувку з твердим наміром не відчиняти їх доти, доки не дізнається справжню причину усього цього божевілля.

— Чому, Велері? — повільно повернувся до неї.

Вона одразу ж відвернулася. Занадто різко, надто «неаристократично». Підійшла до столу й поклала свою теку на рулони сукна. Не обертаючись, обійняла себе руками й мовчала.

Даніел ступив до неї й спинився позаду.

— Ти скористалася мною, щоб ніколи заміж не виходити. Ти ж у цьому намагалася мене переконати, чи не так? Але минуло два дні, й ти заручена з якимсь… художником. Твоя версія розсипалася. Вщент.

Вона сторожко видихнула, її плечі опустилися.

— У мене немає відповіді, яка б вас влаштувала.

— Мені не треба відповідь, яка влаштує. Мені правда потрібна, Велері.

— Правда… Я вибрала Джуліана й стану його дружиною.

— Справді? — він вичекав довгу паузу. — Тоді скажи це мені в очі дивлячись.

Велері повільно повернулася, наче силувала себе. В її очах плескалася втома й навіть якась дещиця байдужості, що її він бачив у людей, які вже змирилися з невідворотним діагнозом.

— Я вибрала Джуліана, Даніеле, — голос прозвучав зовсім тихо, але погляд вона тримала. — І я стану його дружиною.

Даніел дивився на неї, вивчаючи кожен рух зіниць, намагаючись вхопитися бодай за якусь справжню емоцію, сховану за цією раптовою покорою, що аж ніяк не в'язалася з її характером. Але вона й не здогадувалася, як далеко він готовий зайти, аби відшукати хоч найменшу тріщину в її захисті.

— Припустимо, — злегка примружив очі. — Мені цікаво, що ти йому у шлюбну ніч скажеш? Як поясниш усе? Ти ж розумієш, чого він від тебе очікуватиме.

Велері видихнула.

— Джуліану не важливо, з ким я була.

— Помиляєшся, — його губи пересмикнула холодна посмішка. — Для будь-якого джентльмена це дуже важливо, навіть якщо це… художник.

— Скажу, — насупила вона брови, — що він теж не невинним до цього шлюбу прийшов. Але насправді йому важлива я, а не сповідь у тому, що було до нього.

Якось занадто легко злетіли ці слова з її губ — вона навіть не задумувалась. І це вдарило по його витримці. Даніел хоч і не вірив, що вона справді наважиться на подібне безглуздя, та міцно зціпив зуби, засліплений раптовим припущенням, що вона дозволить маляру торкатися себе так, як дозволяла лише йому.

Він зробив глибокий вдих, примусово розслабляючи м’язи обличчя, відкинув зайві емоції й підійшов упритул до неї.