⚜ Розділ 30 “Спинись”

Поява на балу мала стати виставою з ідеально продуманим сценарієм. Тож Велері наполягла на спізненні, аби сотні очей одночасно побачили її в супроводі Джуліана Брюса. Водночас вони мали встигнути до початку першого танцю — адже важко знайти елегантніший спосіб оголосити про заручини.

Карета Девонів повернула до маєтку Пентбутів, де по обидва боки під’їзної алеї стояли лакеї в парадних лівреях, тримаючи факели. Видовищно розвіваючись на вітрі, полум’я розкидало довкола мерехтливе, неспокійне світло. В повітрі витав легкий запах олії й показового марнотратства.

Граф Девон першим ступив на доріжку й подав руку Амелії, допомагаючи їй вийти. Джуліан уже був поруч. Велері сперлася на його лікоть, виходячи з екіпажу.

— Зачекайте, леді Велері, — злегка затримав її руку, не даючи йти слідом за сестрою.

Він простягнув їй обручку. Гарна, витончена, з чистим і холодним сапфіром, але в пам’яті Велері постав спогад: золоте кільце з розсипом теплих рубінів, яке так і не приміряла. Вона поспіхом стягнула пальчатку й дозволила йому надягнути її на безіменний палець. Навіть не поглянула, одразу натягнула пальчатку назад, проте камінь чітко проступав під тонким шовком, вирізняючись характерним обрисом.

— Готові оголосити про початок нашої історії? — спитав Джуліан, пропонуючи їй лікоть.

— Готова, — вона взяла його під руку.

Вони швидко піднялися східцями до головного входу, наздогнавши подружжя Девонів. На колонах  висіли масивні ковані ліхтарі, Амелія спинилася під одним з них, осяяна ореолом світла. З мовчазним питанням в погляді повернула голову до сестри. Велері відповіла їй твердим кивком, не залишаючи місця для сумнівів.

Лакеї розчинили перед ними важкі двері. Вони увійшли до просторого мармурового вестибюля, де їх зустрів дворецький, схилившись в глибокому поклоні. З бального залу доносився приглушений гомін голосів, а в повітрі пахло парфумами та пудрою.

До них підоспіли лакеї й прийняли накидки. Відтак дворецький провів їх до дверей бального залу.

— Граф та графиня Девон! — урочисто оголосив розпорядник балу.

Амелія вклала свою руку на лікоть чоловіка й гордо переступила поріг бальної зали.

— Леді Велері Таунсхенд та містер Джуліан Брюс! — гучно виголосив той самий голос.

Велері глибоко вдихнула, відчуваючи, як її охоплює дивний, холодний спокій, хоча серце несамовито калатало при цьому. Не відпускаючи руки Джуліана, вона ступила вперед.

Всередині все блищало у світлі сотень чи то й тисяч свічок. Вона зробила крок, другий, третій. Ідеально випрямлена спина, гордо задерте підборіддя, погляд націлений вперед і маска холодної незворушності на обличчі. 

Погляди звідусіль поверталися до них. Леді, схиляючись одна до одної прикривалися віялами. Велері знала про що вони шепочуться: вередлива Велері Таунсхенд відмовляла віконтам, графам, маркізам та навіть герцогу, бо чекала скромного художника зі збіднілого аристократичного роду без титулу, без статків. 

І ніхто в цей момент навіть не подумав, що якби Велері Таунсхенд захотіла цього художника, він би був її ще в перший сезон, він же буквально «під носом» в неї знаходився — в академії мистецтв, яку вона по декілька разів на місяць відвідувала, купуючи фарби. Але про це вони, можливо, подумають завтра, а сьогодні будуватимуть припущення, переповідаючи байки й прикрашаючи побачене ярусами фантазій. 

«Нехай, — думала вона. — Ви й уявлення не маєте, що я була змушена проміняти на цю виставу».

Велері відчула, як під її долонею напружилася рука Джуліана, коли вони проходили повз остовпілого графа Дартмута. Вона відмовила йому минулого сезону. Ворожі, оцінливі погляди, які кидали на Джуліана чоловіки, зовсім йому не подобалися.

Амелія з Вільямом зупинилися вітаючи господарів балу. Їм з Джуліаном теж довелося спинитися, обмінюючись нікому не потрібними ввічливостями.

Оркестр затягнув повільну мелодію. Велері злегка схилилася до Джуліана й розтягнула губи в легкій усмішці, аби у всіх довкола склалося враження, що вона прошепотіла йому щось приватне й неодмінно приємне:

— Розпорядник ось-ось оголосить перший танець.

Джуліан не встиг відповісти. Перед ними раптово постав Даніел Мортон, перекриваючи їм шлях до центру зали. 

Він навіть не подивився на Джуліана, ігноруючи його існування, з Велері потемнілого погляду не зводив. Чорний оксамитовий фрак, білосніжна шийна хустина, ідеально рівна спина, що намагалася втримати невидимий тягар усіх поглядів у залі, які тепер ще з більшим ентузіазмом чіплялися за них.

Велері готувалася до цього більшу частину дня, але це все одно виявилося надзвичайно важко. Вона набрала в легені густого, задушливого від суміші парфумів та свічного диму повітря й присилувала себе підняти погляд. 

Щойно їхні очі стрілися, як на його щелепі ледь помітно сіпнувся м’яз. Але Даніел миттю придушив той прояв почуттів й звернувся з бездоганною ввічливістю:

— Леді Велері... прошу, подаруйте честь першого танцю мені.

Її серце зрадницьки стислося. Бо вона привселюдно нищила, а він все ще намагався врятувати… їх. Відмовити йому — значило підтвердити заручини. Погодитися — зруйнувати план і публічно зганьбити Джуліана.

І хоч як би важко не було, вона змусила себе всміхнутися, усвідомлюючи, що за ними усі спостерігають.

— Містер Брюс, — Велері ледь помітно торкнулася ліктя нареченого, виставляючи обручку напоказ, — освідчився мені, докторе Мортон.

Погляд Даніела опустився на її руку. Його повіки майже невловно сіпнулися. Від болю — розуміла. І все всередині стиснулося в тугий вузол. «Коли я бачу ваш біль — мені болить в рази дужче», — говорив він їй дорогою до Гайд-парку. Тепер до неї сповна дійшов сенс тих слів, бо відчувала те ж саме — його мука помножилася в ній.

Даніел повільно підвів важкий погляд до її обличчя. І їй на хвилю здалося, що все довкола зникло: звуки оркестру, перешіптування за віялами, усі глядачі. Його губи ледь ворухнулися, і вона, радше серцем, ніж очима, прочитала одне-єдине слово: