29.1

— Одружіться зі мною.

Настільки ошелешеного виразу, як на обличчі Джуліана Брюса в цю мить, вона не бачила, певно, ніколи. Але це найкраще рішення. Його двоюрідний дядько — барон, і у нього четверо синів, старші з яких вже й власних синів мають. Джуліан другий син свого батька. Тож успадкувати дядьків титул, шансів практично немає. Кандидат ідеальний.

— Ви… у якійсь біді? — спитав він, нарешті впоравшись зі спантеличенням.

— Ні.

Джуліан зробив крок до неї й Велері відчула терпкий запах скипидару та сафлорової олії — аромат творчості.

— Можна спитати, що спонукало вас запропонувати це мені? — поцікавився він тихо, не зводячи з неї пильного погляду.

— Мені потрібен доступ до свого трастового фонду, а його лише шлюб відкриє. Я хочу почати нове життя.

— Чому я? Наскільки мені відомо, у вас ніколи не було нестачі в шанувальниках.

— Цей шлюб має існувати лише на папері, — видала вона. Але питальний вираз в очах Джуліана не зникав. — Ми з вами не робитимемо того… що роблять чоловік з жінкою в шлюбі, — спробувала пояснити, миттю переборовши ніяковість, бо занадто багато усього на карту поставлено. — Ви мене розумієте?

— Більше ніж, — кивнув Джуліан та втупився в кам’янисту доріжку, щось обдумуючи.

— Ви маєте знати, що усі незручності вам сповна компенсує моє солідне придане, — виклала вона головний свій козир. — І ви… зможете робити, що завгодно. Жити так, як і до цього жили. А наш шлюб вашим захистом стане.

— Навіщо це вам? — подивився він на неї. — Ви гарна, багата, розумна. У вас же все може бути по-справжньому?

— Не може, — вона тихо видихнула, відчуваючи, як від напруги слабнуть ноги.

— Скажіть щиро. Даю слово джентльмена: почуте залишиться між нами.

Її погляд опустився на дерев’яну лавку під стовбуром дуба. Вона підійшла до неї й безсило сіла на самий краєчок. Джуліан пішов слідом, але залишився стояти прямо перед нею.

— Мені не можна мати дітей, — зізналася, раптово зацікавившись ґудзиками на своїх пальчатках. — Тому мені й потрібні ви. Вам же… не потрібні нащадки?

Ще якусь мить Джуліан мовчки дивився на неї, відтак повільно опустився на лавку поруч — не надто близько, але достатньо, щоб вона відчувала його підтримку.

— Ні, — відповів він, дивлячись прямо поперед собою. Тоді безшумно видихнув і закинув голову, підставляючи обличчя мереживному світлу, що пробивалося крізь листя. — Не приховуватиму: коли чоловік мого віку вперто уникає шлюбу, світ починає приписувати йому різноманітні вади. З кожним сезоном плітки стають дедалі отруйнішими. Правду кажучи, я вже подумував про якийсь незначний скандал, який би пов’язав моє ім'я з жінкою і вгамував цікавість занадто пильних пліткарів. Але ваша пропозиція куди краща.

— То ви згодні?

— Згоден. — Він подивився на неї з кривуватою сумною посмішкою. — Я маю освідчитися вам?

— Вважатимемо, що це вже сталося. Тільки нам доведеться вдати перед усіма, що ми… зацікавлені одне одним, — уточнила Велері. — Я хочу, щоб нам повірили.

— Звісно. Тож… як у нас це почалося? На балах ми з вами й близько ніколи не спілкувалися. Хіба це не викличе питань?

— Я часто відвідувала академію, — вигадувала вона на ходу, — щоб забирати замовлені фарби. Ми зустрічалися тут. Мені припала до душі ваша творчість. У нас однакові інтереси… Якось так усе й склалося.

— Гаразд. Я продумаю усе інше. І, певно, варто навідатися до вашого кузена Томаса, щоб офіційно просити вашої руки.

— Усім, кому варто знати, я сповіщу сама, — рішуче заперечила Велері. — Ми маємо з’явитися на сьогоднішньому балу у Пентбутів разом.

Цього разу Джуліан впорався зі спантеличенням набагато швидше.

— Ви ж розумієте, що це значитиме? — спитав він після короткої паузи.

— Авжеж. Нас вважатимуть зарученими з тієї хвилини, як ми разом переступимо поріг маєтку. А щоб ні в кого не залишилося сумнівів — ви запросите мене на перший танець. А, можливо, й на другий.

Джуліан Брюс кивнув, подумки оцінюючи масштаб майбутнього скандалу.

— Варто купити обручку. Маєте якісь побажання, леді Велері?

— Мені байдуже. Виберіть щось, що пасуватиме образу закоханого художника.

Він посміхнувся.

— Не хвилюйтеся, художник має смак.

Джуліан підвівся, галантно простягнув їй руку, допомагаючи встати. Провів її до карети але, перш ніж зачинити дверцята, схилився ближче:

— О котрій заїхати за вами?

 Велері похитала головою:

— Не варто. Ми не повинні давати приводу для пліток раніше, ніж увійдемо в залу. Чекайте на мене біля входу в маєток Пентбутів. Щойно карета Девонів спиниться, ви маєте бути поруч, щоб подати мені руку.

— Волієте зробити нашу появу ще ефектнішою, — очі Джуліана заблищали азартом. — Що ж, до вечора, леді Велері.

Додому Велері їхала з жахливим відчуттям неминучості. Вона щойно остаточно викреслила Даніела зі свого життя. Лавінія тепер боротиметься за нього, а вона ж виборе життя для них обох.

Повернувшись додому, знайшла Амелію в зимовому саду. Вона поливала цитрусові деревцята.

— Мел, я маю тобі дещо сказати, — оголосила їй з порогу й щільно причинила за собою двері. — Краще сядь.

Графиня Девон насторожено зиркнула на сестру. Мовчки відставила мідний поливальний горщик на кам'яну підлогу та елегантним жестом руки запросила до плетених крісел, захованих за крислатими папоротями та пальмами. Велері опустилася на сидіння, механічним рухом поправила подушку збоку й, не даючи собі часу на вагання, видала:

— Джуліан Брюс, художник з академії мистецтв, освідчився мені. І я погодилася стати його дружиною.

— Що? — Амелія скам'яніла, не зводячи з сестри широко розплющених очей.

— Наш шлюб існуватиме лише на папері й жодного ризику, пов’язаного з пророцтвом. Я отримаю доступ до трастового фонду, зможу відкрити школу малювання. Я почну нове життя. Вчитиму дітей з бідних кварталів, опікуватимуся тими, хто має талант, але не має майбутнього. Я присвячу себе їм, Мел. Це стане моїм покликанням.