⚜ Розділ 29 “Час стати вогнем”

— Розкажи ще раз, як він підхопив мене, — упоєно протягнула Лавінія, відкинувшись на м’які подушки карети.

Велері відвернулася до віконця, щоб не бачити мрійливої усмішки на її обличчі.

— Навряд чи ти почуєш щось нове, якщо я повторю втретє.

Притуливши долоню до скроні, вона намагалася заглушити відлуння його слів у своїй свідомості: «Мені потрібна одна-єдина — ти, Велері». 

Він не відпускав. Вона не думала, що за той короткий час, що вони знайомі, його потреба в ній вже стала настільки гострою. Але ж у пророцтві саме це й малося на увазі між слів. Амелія мала рацію: очевидно, не думати — її основний недолік.

— З рукою… це було жалюгідно так? — відвернула її від тих думок Лавінія.

— А чого ти хотіла, він же доктор медицини. Навчався в найкращій медичній школі Європи. Навряд чи він не розпізнав би вдавання від справжньої проблеми.

— Доктор… — Лавінія заплющила очі, вкотре розтягнула губи в усмішці, смакуючи спогад. І продовжила мрійливо лепетали: — А як торкався… І підхопив, наче той лицар. Так би хоч щодня непритомніла, щоб опинятися в нього на руках. Я не помилилася, він цікавіший за усіх тих нудних джентльменів, з якими мене знайомили на балах. А який привабливий...

Велері заплющила очі. Вони майже приїхали, тож втішала себе думкою, що довго це слухати не доведеться.

— Як ти думаєш, чи помітив він, як ідеально пасувала моя мереживна пальчатка до його шовкової хустки? — не вгавала Лавінія. 

— Не думаю.

— Він має стати моїм, поки батько не заручив мене з суддею, — протяжно зітхнула вона. — Тільки ж, очевидно, хитрощами й тріпотінням вій його не візьмеш. Потрібно щось інше.

Карета спинилася.

Велері повернулася до Лавінії й все ж змусила себе сказати це:

— Забудь все те, чого тебе навчали в пансіоні. У випадку з Даніелом Мортоном розум — не недолік для дівчини. Він розумний і серйозний, йому поруч потрібна така ж. Більше глибини й щирості, Лаві. Не вдавай з себе іншу, ти справжня йому більше сподобаєшся.

Візник відчинив дверцята карети, а Лавінія раптово кинулась до неї й міцно обійняла.

— Дякую за підказку. Я одягну найкращу сукню на сьогоднішній бал і покажу справжню себе, — пообіцяла на прощання.

Карета рушила в бік маєтку Девонів. Велері втомлено відхилилася на подушки.

Даніел не бажає відпускати — розуміла. «Але я повинна позбавити його марних надій, — стулила вона повіки, силуючись притлумити гіркий спазм у грудях. — Почати зрештою нове життя. І йому таку можливість дати».

Він порівняв її з Фетідою з міфу. Що ж, очевидно, вона вже намагалася бути водою: вивести Лавінію й просочитися крізь пальці. Не спрацювало. Його обійми такі самі міцні. І Фетіда може вирватися з них лише одним способом.

Час стати вогнем. Спалити все дотла новиною, яка нарешті змусить його розімкнути руки. Це допоможе вирішити й іншу проблему, що досі здавалася їй нездоланною.

Вона різко розплющила очі й рішуче погрюкала в стінку карети.

— Повертайте в академію мистецтв, — голосно звеліла візнику. — Негайно.

Коли екіпаж спинився біля воріт, Велері ледве дочекалася, поки кучер відчинить дверцята. Вона ступила на бруківку й виявила поруч найманий кеб, біля якого метушився Лео, допомагаючи завантажувати речі.

— Обережніше, мій хлопче, ці підрамники коштують більше, ніж увесь цей екіпаж, — пролунав знайомий впевнений голос.

Томас Лоуренс, як завжди бездоганно вдягнений, коротко вклонився Велері, галантно торкнувшись крис капелюха.

— Перепрошую за поспіх, леді Велері. Маркіз Солсбері не любить чекати, — він заскочив у кеб і кивнув Лео на прощання.

Щойно кеб Лоуренса погуркотів вулицею, хлопець підбіг до неї, на ходу поправляючи заляпаний фарбою фартух. Його очі світилися, коли він захоплено розповідав про свої успіхи, а вона, мабуть, чи не вперше слухала упіввуха.

— Лео, любий, — лагідно перервала його, торкнувшись плеча. — Мені потрібно терміново поговорити з містером Брюсом. Він в академії? 

Хлопець здивовано кліпнув очима.

— Так.

 — Будь ласка, повідом йому, що я чекаю його тут. Скажи, що це невідкладна справа.

Лео побіг, а вона в нервовому очікуванні ходила туди-сюди алеєю дворика перед будівлею. Мерехтливі тіні від старезних дерев нервово танцювали на камінні під її ногами, поки вона подумки підбирала слова.

За декілька хвилин з’явився і сам Джуліан Брюс. Він спинився за два кроки від неї й обвів перебіжним поглядом округу, перевіряючи чи ніхто не спостерігає за ними.

Цей чоловік був гарним, коли подобається така випещена краса. Синій оксамитовий сюртук сидів на ньому без жодної зморшки, і навіть сліди зеленої фарби на пальцях здавалися не брудом, а продуманим штрихом до образу митця-джентльмена. Русяве волосся, перехоплене стрічкою, відкривало високе чоло й скульптурні вилиці. А очі притягували незвичним відтінком — глибоким зеленим, злегка розбавленим прозорою блакиттю. Це навіть змусило її на мить задуматися, які кольори фарб довелося б змішати, щоб отримати такий колір на полотні.

— Хлопець передав, ви воліли мене бачити, — першим заговорив він.

— Воліла, — вона різко обірвала споглядання й відвела погляд.

— І з чим це пов’язано? — настороженість в його голосі змішалася з ледь вловним невдоволенням.

Велері не була настільки наївною, щоб не розуміти причину його тривоги. Вона згадувала той випадок в академії, і почувалася розгубленою, тому й шукала хоч якесь пояснення побаченому. Напередодні, гортаючи в бібліотеці газети, випадково натрапила на кримінальні листки, що їх регулярно доставляли Вільяму. Там, поруч з описами крадіжок та розбоїв згадувалося те, що закон називав «злочином проти природи».

Лише тоді, звірившись з юридичним довідником, зрозуміла жахливу правду: те, що здалося їй дивним проявом ніжності, в очах суспільства було прямим шляхом до в’язниці або шибениці.

І тепер, дивлячись на Джуліана, знала: вони обоє ходять по краю прірви. Просто прірви у них різні.