28.1

Нічого іншого не залишалося, як жестом запросити їх до кабінету:

— Прошу, леді.

Лавінія ступила ще ближче до нього, шелестячи спідницями. Велері ж навпаки — пришвидшила крок, вирвавшись уперед. Навмисне залишала їх іти удвох, явно сподіваючись, що він прийме правила цієї гри: подруга замість неї. «Велері, невже ти настільки погано мене знаєш?»

— Я піду в палату, — пробурмотіла вона біля дверей.

«Ні, ти дивитимешся на це».

Вона встигла зробити лише декілька кроків, як його голос спинив її:

— Леді Велері! Ваша присутність обов’язкова. Необхідно дотриматися правил пристойності.

— Але…

— Прошу вас, — перебив він її, навстіж відчинивши перед ними двері. 

Лавінія віртуозно пропхала сукню у дверну пройму й одразу ж сіла на запропонований стілець біля столу, тоді як Велері застигла біля дверей, наче готувалася втекти за першої ж нагоди. Даніел помітив, що у її руках не було тієї теки, з якою вона ніколи не розлучалася. Він не сумнівався, що зараз вона б залюбки притисла її до грудей, як робила завжди, виставляючи цей захисний щит. Але сьогодні була без нього.

Він обійшов стіл, дістав із саквояжа шовкову хустинку й розстелив її на стільниці.

— Прошу, міс Лавініє. Зніміть рукавичку й покладіть руку сюди.

Слухняно виконуючи прохання, дівчина не припиняла тріпотіти віями. Даніел схилився над її рукою. Обережно взяв її зап’ясток та повільно й зосереджено обмацував шкіру, шукаючи найменші ознаки набряку, зміщення чи забиття, які Лавінія так непереконливо імітувала.

— Не бачу жодного забиття, — він відпустив її руку, навіть не глянувши в очі. — З вашою рукою усе добре, міс Лавініє.

— Справді? — продовжувала вона вдавати невинне здивування.

— Так. Вам всього лиш здалося.

Він дочекався поки вона натягне пальчатку й додав: 

— Раджу вам особливу дієту для розуму: замініть читання романів нудними філософськими трактатами. Це найкращий засіб проти надмірних фантазій та химерних бажань, міс Лавініє.

Вона, приголомшена, розтулила рота, але так і не знайшла, що відповісти. Врешті-решт припинила тріпоти віями, вочевидь зрозумівши, що він не збирається грати за її правилами. Ще мить дивилася округленими очима, відтак її губи безпорадно сіпнулися в подобі кволої усмішки.

— Ходімо, — Даніел вхопив книгу догляду. — Проведу вас до палати.

Лавінія слухняно звелася на ноги.

— Ми побачимо вас сьогодні на балу в Пентбутів? — раптом спитала вона простуючи до виходу та обережно зазирнула йому в обличчя. — Кажуть, там буде весь Лондон.

Даніел відчинив перед ними двері, але навіть не глянув на Лавінію. Уся його увага була прикута лише до однієї постаті.

— Я буду там, — запевнив. — У мене залишилася одна незакінчена справа.

Він ступив за ними в коридор, збираючись супроводжувати, як шлях їм перегородила раптова метушня. Зовсім поруч, ледь не зачепивши Велері, чоловік із забрудненим сажею обличчям в обдертій одежі квапливо вів жінку. Накладена на її руку брудна ганчірка вщент просякла кров’ю, що важкими краплями падала на кам'яні плити.

Лавінія різко вхопила повітря. Її обличчя сполотніло, очі розширилися, приклеївшись до червоної плями. Даніел і слова промовити не встиг, як вона хитнулася.

Інстинкт спрацював швидше за думку. Він випустив книгу й підхопив дівчину, не давши впасти на підлогу. Вона обм’якла на його руках, заповнивши простір довкола шелестом пишних спідниць.

«Ну ось, вищий світ і зіткнувся з лікарняною реальністю», — похмуро подумав він, відчуваючи вагу шовку й мережив на своїх руках.

— Велері, — кивком вказав на кабінет і вона миттю відчинила двері, пропускаючи їх всередину.

Даніел вніс непритомну дівчину й обережно опустив у крісло. Кинувся до саквояжа. «Кращого моменту годі й чекати», — майнуло в думках, коли він вихопив флакон з нюхальною сіллю.

Його погляд зустрівся з очима Велері. Вона стояла непорушно, міцно притуливши до грудей його книгу догляду, наче це був той самий щит, якого їй бракувало.

— Їй-богу, Велері! — його щелепа стиснулася від того, що ці обставини й хвилини не давали їм, щоб поговорити відверто. — Ти справді думаєш, що я погляну на іншу?

Він зробив крок до неї й глухо додав:

— Мені потрібна одна-єдина — ти, Велері.

Тієї ж миті він відвернувся до Лавінії й підніс флакон до її ніздрів. Дівчина зморщила ніс і розплющила очі, кривлячись від різкого запаху. Даніел одразу відступив, повертаючи солі на місце в саквояж, його рухи при цьому були різкими й професійно-холодними.

— Леді Велері, прошу, негайно відвезіть міс Лавінію додому. Їй потрібен спокій, — звелів він, не залишаючи місця для заперечень. — Схоже, благодійність сьогодні виявилася надто травматичною.

Він спинився біля Велері лиш на мить.

— Книга, леді Велері, — простягнув руку.

Вона поспіхом віддала зшиток й Даніел різким рухом перехопив його, стиснувши пальцями її долоню. Секундний, затриманий на ній погляд давав зрозуміти: це не було випадковістю.

— Дякую, — кивнув він і, не чекаючи відповіді, вилетів з кабінету до пораненої.

Не став чекати хірурга, сам взявся за голку, зосереджено стягуючи краї глибокої рани, поки його думки вперто поверталися до кабінету. Чому вона вирішила підсунути йому цю дівчину? Пропонувала заміну?.. Їй-богу, вона зведе його з розуму.

Даніел підвівся, витираючи руки від крові, й звернувся до сестри: 

— Десять крапель опіуму. Якщо з’явиться гарячка — хінін по три грани що чотири години. Про будь-які зміни в її стані повідомляйте доктору Холмсу.

Він не планував затримуватися в лікарні. Настав час одягнути фрак, піти на бал і боротися за неї тією ж зброєю, якою вона намагалася його відштовхнути: бездоганною аристократичною грою.