⚜ Розділ 28 “Одна-єдина”

Впершись долонею в кам’яну стіну біля вікна, Даніел дивився, як рвонула з місця її карета й помчала геть, ледве вписавшись в поворот.

“Їй-богу, Велері, ти не зможеш тікати вічно”, — стиснув він щелепи.

— Докторе Мортон! — гукнула його доглядальниця. — З порту привезли ще одного пораненого.

Портові робітники, до яких він викликав хірурга, стали лише початком. Доктор Олівер Холмс терміново від’їхав у родинних справах, — ошелешивши тим, що має доньку, — тож йому довелося приймати усіх хворих самотужки. Ще й учні Холмса всюди вилися за ним хвостом. Хоча, мав визнати: в легких випадках вони ставали корисними — чи то в приготуванні необхідних настоїв, чи то у веденні паперів або виписуванні рецептів. Та навіть майже безпомилково визначали хвороби, які вимагали не ліків, а кращого харчування.

Додому він дістався пізнього вечора.

— Докторе Мортон, — зустріла його служниця, приймаючи з рук капелюх та сюртук. 

Віллу контора з наймання прислуги, прислала рано-вранці, тож він не мав нагоди оцінити її вміння. 

— Я закупила провізії на ринку на декілька днів. По обіді привезли ваші речі. Більшу частину я встигла розпакувати, — звітувала вона. — Також вам доставили листа.

Вілла прудко метнулася до підвіконня й подала складений аркуш. Даніел повернув його до світла свічок, що лилося з настінного канделябра — на воску чітко виділявся відтиск герба Емерсонів.

— Подаватиму вечерю, — похопилася служниця й майже підтюпцем чкурнула на кухню.

Даніел зірвав печатку й розгорнув аркуш, впізнавши материн почерк.

“Батька надзвичайно втішили чутки про твій інтерес до леді Велері Таунсхенд. Ми сподіваємося, що твої наміри серйозні”.

Даніел підібгав губи. Він навіть уявив ту розмову між батьками, щось на кшталт: “Братів у Велері Таунсхенд немає, але ж її сестра дала графу Девону сина в перший рік шлюбу. І солідний посаг, що вона принесе чоловіку, перехиляє шальки терезів у її бік”. Це все, що могло їх цікавити.

Він підійшов до камінної полиці, підпалив край паперу від свічки й вкинув його в камін, спостерігаючи, як вогонь поїдає літери.

Після вечері Даніел піднявся у кімнату. 

Вдруге повертатися в ліжко, де оживали спогади про неї, виявилося так само важко, як і вперше. Варто було лише стулити повіки, як знову бачив розширені зіниці та рум'янець, що плямами вкривав її шию та ключиці. Згадував її скажений пульс під своїми пальцями. Чув своє ім’я, що пошепки зривалося з її вуст. Її переривчасте дихання, неусвідомлені слова й істину, яку вона вона тепер так запекло заперечувала.

Він хотів аромату лаванди. Хотів тримати її в обіймах. Хотів говорити про будь-які дрібниці, просто з нею, просто поряд…

Даніел різко розплющив очі, втупившись в темну стелю. Вкотре аналізуючи її слова й дивну поведінку, марно намагався відшукати в них логіку. Він би міг прийняти її відмову, якби не бачив почуттів. Якби не розумів, що саме звістка про те, що він спадкоємець титулу в одну мить змінила її прихильність на ворожість та навіть викликала жах. Хіба ж це не перевагою мало б стати?

Повірити в байку, що вона використала його, означало б обманути самого себе. А таким він, наче, не страждав.

Розумів: щось лякало її настільки сильно, що вона готова розтоптати власну гідність, аби тільки змусити його відвернутися. Але що може настільки лякати у статусі спадкоємця титулу? Оцього якраз і не розумів.

Втім, у всій цій історії тішило одне: тікала вона не від нього, а від його статусу. Тут вони сходилися: він би й сам не проти втекти від свого спадку, але, на жаль, неможливо.

О сьомій ранку, коли вулицями Лондона ще сонно сновигали екіпажі, Даніел Мортон, одягнений у свіжий костюм, вийшов зі свого будинку. Він не став ловити кеб — пішов пішки, підставляючи обличчя вогкому туману.

Не минуло й пів години, як він зачинив за собою двері кабінету й взявся систематизувати діагнози, переглядав записи доглядальниць, змінював лікування тим, чий стан не покращувався.

У двері обережно постукалися. Він підняв голову від записів.

— Докторе Мортон, ви просили сповістити, коли прибуде екіпаж леді Велері, — повідомила доглядальниця, зазирнувши всередину.

Перо застигло в його руці й залишило на папері незграбну чорнильну пляму. Даніел сквапно сунув його у підставку й миттю звівся на ноги. 

“Сьогодні ти не втечеш, серденько”, — обсмикнув сюртук і заспішив до входу. 

Він мав намір перехопити її й, зачинившись в кабінеті, поговорити відверто. Не міг дозволити її страху перемогти. Те, що він бачив у її очах, було надто реальним, аби просто відпустити.

Але ступивши в головний коридор, Даніел мимоволі сповільнив крок. Велері йшла до нього: граційна, горда, вдягнена в темну сукню. Але поруч з нею простувала інша дівчина. Явно не служниця — неосяжна спідниця її яскраво-блакитного вбрання займала ледь не половину коридору та мала зовсім недоречний вигляд на тлі убогих стін лікарні.

Вернувши обличчю професійну маску зосередженості й спокою, Даніел впевнено попрямував коридором назустріч. Вони спинилися біля великого вікна, обрамлені блідим ранковим світлом.

— Докторе Мортон, — ледь помітно схилила голову Велері. 

Її усмішка... Усміхалися лише губи, очі ж залишалися сумними й відстороненими.

— Дозвольте відрекомендувати вам міс Лавінію Хоторн, — повела вона поглядом у бік супутниці. — Міс Лавінія виявила палке бажання приєднатися до благодійної діяльності.

— Маю за честь, міс Лавініє, — відповів він з холодною ввічливістю, вклонившись за всіма правилами етикету. — Відрадно бачити, що справи милосердя привертають таку увагу.

В очах дівчини спалахнула легковажна радість. Вона ступила ближче, зашелестівши дорогим шовком і повітря наповнилося солодким ароматом парфуму. Та її усмішка в ту ж мить потьмяніла.

— Докторе Мортон... — скривила вона губи. — Візник виявився таким незграбним. Здається, я сильно забила руку, — невинно затріпотіла віями, заглядаючи йому в очі. — Ви ж полікуєте мене?