27.1

Лавінія вхопила записник і прогорнула до чистого аркуша. Відтак вмокнула перо й взялася за допит:

— Спершу про головне: обличчя, статура? Він же не схожий на одного з тих сухих лікарів, що й гадки не мають про манери? 

Лавінія застигла в очікуванні відповіді, а Велері мимоволі пригадала першу зустріч, коли від одного погляду в його очі, серце забилося швидше.

— Він... привабливий. Цілком. І манери відповідні, — відказала просто.

— А як щодо таємних пороків? Кажуть, всі лікарі трохи божевільні. Може, він захоплюється окультизмом чи ночами проводить ті огидні експерименти над жабами?

— Він не божевільний, Лавініє. Він джентльмен.

Лавінія швидко зашурхотіла пером, питаючи:

— Ставлення до прислуги?

Велері згадала, як він спілкується з доглядальницями в лікарні, як терпляче слухає хворих, як мило підбадьорював маленьку дівчинку перед своїм кабінетом.

— Став найвищий бал, — відповіла вона.

Зробивши запис, Лавінія кинула швидкий погляд на Пруденс, а потім знову схилилася над папером.

— Позашлюбні діти? Байстрюки від служниць, визнані чи приховані?

Питання прозвучало легко й буденно, хоч і зірвалося з губ дебютантки. Стандартний пункт перевірки на «благородство» та фінансову стабільність. Велері ніколи не задумувалася над цим до сьогодні. Це ж вона разом з Фейт вигадала усі ці питання. То чому ж саме зараз вони здавалися особливо цинічними?

— Немає, — відрізала, не відводячи очей від пера, що виводило акуратні літери.

— Чудово. Отже, принаймні за сімейні гроші можна не хвилюватися, — прокоментувала Лавінія, ставлячи крапку. — Позашлюбні стосунки? Коханки?

«Я була…» Пальці Велері ще міцніше вчепилися в підлокітник.

— Невідомо, — вимовила тихо, додаючи голосу байдужості, хоча всередині все болісно стискалося, адже чудово усвідомлювала, що зараз вона буквально віддає Даніела якійсь із цих дівчат.

— А як щодо згубних звичок? — На губах Лавінії знову з’явилася лукава посмішка. — Випивка, карти? Борги азартного гравця нам ні до чого.

— Увесь свій вільний час він віддає благодійності у лікарні.

— То високоповажний Даніел Мортон взагалі святий, — тішилася Лавінія. — Дохід, маєтності?

— Цього я не знаю.

Лавінія схилила голову набік, наче милуючись написаним.

— Та він і без того ідеальний, — її усмішка стала ще ширшою. — А посаг в мене достатній, щоб він міг лікувати хоч увесь Лондон задарма. 

Впевнена заява Лавінії важким каменем лягла на серце Велері. Її власний посаг був куди більшим, але вона не могла дати Даніелу головного. Того, заради чого він мав знайти собі дружину.

— Ти хочеш спробувати підкорити його? — з недовірою поцікавилася Сибілла.

— А що? — знизала плечима Лавінія. — Батько має намір заручити мене з містером Бріттоном. Він суддя, вдівець, і я знаю його цілу вічність, але ж ви тільки погляньте на ці записи. Даніел Мортон — куди цікавіша партія: зразковий джентльмен, спадкоємець віконтства. А те, що до цього всього він ще й лікар так… манить та інтригує. Він же, певно, знає про нас те, чого ми самі про себе не відаємо… Це так пікантно, чи не так? Як тут встояти?

Велері зціпила зуби, спостерігаючи за тим, як Лавінія мрійливо всміхалася, продовжуючи дивитися на записи й несвідомо накручувала на палець білявий локон.

«Ця дівчина підійшла б йому, — мусила визнати. — Гарна, мила, весела, говірка. І найважливіше — спроможна продовжити його рід». Велері бажала Даніелу найкращого, але відчувала, як усе всередині леденіє, коли вона допускає найменшу думку, що він торкатиметься її, цілуватиме, лагідно шепотітиме на вухо, можливо, навіть схожі слова: «...Ти ж для мене створена, пам’ятай».

— Велері, ти справді не проти? — прорвався крізь її розпач дзвінкий голос Лавінії.

— Що саме? — Велері прочистила горло, в спробі позбутися хрипкості.

Вона виявила, що дівчата знову гомоніли про той поцілунок, якого не сталося з Прістоном, не звертаючи уваги на них.

Лавінія підсунулася ближче й уточнила:

— Що я придивляюся до високоповажного Даніела Мортона.

— Ні, — відповіла незворушно.

— Чудово, — засяяла Лавінія. — Порадиш, як привернути його увагу?

— Грецькі міфи.

— Що? — Лавінія наморщила маленького носика, і від цього її обличчя набуло по-дитячому безневинного виразу, різко контрастуючи з холодною розважливістю, з якою вона щойно вивчала майбутню партію.

— Усі джентльмени вчать давньогрецьку, щоб читати в оригіналі. Не помилишся.

— А який краще?

— Про Бавкіду й Філемона.

— Гаразд, знайду. 

Велері схилилася до столу й взяла чашку з чаєм.

— А ще можна було б вдати раптове нездужання,— поділилася фантазіями Лавінія й пустотливо всміхнулася, додавши: — Хіба справжній джентльмен і лікар відмовить у допомозі леді, яка так раптово… занедужала? Це був би вельми дієвий спосіб зближення, чи не так? Лікарю дозволено набагато більше, ніж звичайному джентльмену. Щоб зрозуміти причину мого нездужання, йому довелося б торкатися мене там, де корсет тисне найдужче.

Велері вже було піднесла чашку до губ, але рука здригнулась на останніх словах Лавінії й вона ледь не пролила на себе гарячий чай. 

— Ох… — протяжно зітхнула білявка. — Передчуваю, за ним млітимуть чи не всі дівчата на виданні, як тільки він почне з’являтися в салонах, стане відвідувати бали, театр та світські раути.

— Як і за будь-яким іншим новим джентльменом у наших колах, — насуплено відказала Велері, ставлячи чашку назад на стіл. Перехотілося чаю.

— Отож… Треба випередити інших, — вголос розмірковувала Лавінія, задивившись на записи. — Я придумала! — сплеснула вона в долоні, привертаючи увагу дівчат до себе. — Завтра я теж поїду в лікарню займатися благодійністю. Велері, ти ж познайомиш нас?

Велері й без того було нестерпно усвідомлювати, що мусить віддати Даніела іншій, а тепер виходило, що вона ще й власноруч має вручити його їй. Все це здавалося витонченим катуванням, яке сама ж для себе й обрала.