⚜ Розділ. 27 “Записник ідеальних грішників”

Вона втекла з лікарні. Втекла, як остання боягузка, скориставшись моментом.

На задньому дворі серед службових підвод чекала карета. Велері вскочила всередину, ігноруючи простягнуту руку кучера. Служниця, ледь встигаючи за її поспішною ходою, пірнула в салон слідом.

— Додому. Якнайшвидше! — звеліла, втискаючись у сидіння.

Коні помчали так швидко, що вона була змушена обома руками вхопитися за оббивку сидіння. Її зовсім не хвилювало, що карета привертає увагу, і що цей поспіх може зашкодити вже й без того сумнівній репутації.

В маєтку Девонів панувала звична тиша. Минувши вітальні, Велері стишила кроки, наближаючись до бібліотеки — улюбленого місця сестри. Крізь прочинені двері вона помітила Амелію з Вільямом. Він обіймав її біля стелажів з книжками, щось шепотів на вухо, а сестра, затишно схиливши голову йому на плече, тихо хихотіла, мов дівчинка.

Велері різко відвела погляд і непоміченою прокралася повз. Чи не вперше її накрило відчуття, що вона тут зайва.

Зачинившись у своїй кімнаті, зірвала з голови капелюшок і, стягнувши пальчатки, гарячково взялася за малювання, намагаючись ігнорувати пляму чорнила, що в’їлася в шкіру, нагадуючи про нього. 

Минула година, перш ніж вона відклала вугільний олівець. З паперу на неї позирало її власне невтішне майбутнє: вона на руках у Даніела. Цей трагічний фінал варто було нарешті зобразити, щоб не плекати марних ілюзій. Щоб дивитися на нього щоразу, коли голос розуму почне слабшати під тиском почуттів, і вчасно отямлюватися.

Чаювання з дівчатами було заплановано на третю по обіді. Приїхали усі дев’ятеро: Лавінія, Ліліана, Мірабелла, Мелісса, Пруденс, Розалія, Сибілла, Тереза та Віола. Вони зайняли блакитну вітальню, ожививши її шелестом суконь та дзвоном порцеляни.

— Мені так бракувало наших зустрічей, — промовила Мелісса, щойно за служницями зачинилися двері.

Дівчата одна за одною з полегшенням скидали маски світської стриманості, вільно опускаючись на оксамитові канапи та крісла довкола низького столика. Одні, нехтуючи корсетом, розслаблено відкинулися на м’які подушки, інші — просто підібгали під себе ноги.

Велері поклала на столик, біля таці з лимонними тістечками, записник їхнього «Клубу дебютанток», який жартома називали «записником ідеальних грішників». Туди вони занотовували все: від розміру боргів чергового джентльмена, його схильності до випивки чи невдалих жартів і захоплень — до найгучніших скандалів та пліток. Вони вносили у свій реєстр усіх підхожих для шлюбу аристократів, з холодною цинічністю викриваючи їхні показні «бездоганні» репутації. Та ще й виставляли їм бали, прискіпливо оцінюючи чесноти й недоліки, щоб зрештою відсіяти усіх негідних.

І собі нехтуючи правилами, Велері плюхнулася в глибоке крісло та обвела подруг швидким поглядом: 

— Розповідайте, що у нас цікавого.

— Я відвідала дві звані вечері, — першою взяла слово Віола — русява, струнка дівчина. — Син містера Прістона заманив мене у бібліотеку, щоб показати рідкісний збірник поем і… так прискіпливо дивився на мої губи. Я не знала, куди подітися. Це ж… він же хотів… поцілувати? А я наче й не проти, але ж зовсім не знаю, як це робиться. І він, видно, теж, — дівчина затулила долонями почервоніле обличчя й замотала головою.

Дівчата взялися навперебій обговорювати цю подію, а в думки Велері непрошено увірвалися спогади про їхні з Даніелем поцілунки. Нестерпно гарячі, пристрасні, до болю солодкі…

Велері опустила погляд на записник. Ті спогади зовсім не в’язалися з наївною розмовою, що велася у вітальні. На щастя, дівчата занадто захопилися обговоренням невдахи Прістона, не помітили її відстороненості.

— Ну, звісно, він хотів поцілунку! — жваво вигукнула Меліса, дзеленькнувши чашкою з чаєм на блюдце. — Для того ж вони й вигадують нам ці всі демонстрації рідкісних збірників. Але, Віоло, ти маєш проявити більше стриманості. Не можна здаватися занадто доступною. 

— Краще діяти хитрощами, — повчально порадила Лавінія, — щоб він сам не зрозумів, як опинився на колінах.

— Не слухай їх, — обізвалася Мірабелла, смакуючи тістечко. — Заохочуй його. Джентльмени такі боягузи, і якщо ти не даси йому хоча б натяку…

— Натяку? Це ж поцілунок, — тихо обурилася Сибілла. — Це ж порушення всіх правил. Він мав спершу запропонувати візит до батьків, а не… губи.

Велері відчула, що ще трохи — й не витримає цього лепету. Вона рішуче випрямилася, обриваючи спогади.

— Леді, — її голос прозвучав різкіше, ніж планувала, тож розмова миттю стихла. — Досить про губи. Ми тут не для цього. Що там з серйозними новинами?

— З серйозними... — задумливо протягла Лавінія. — Наразі всі тільки й говорять про спадкоємця віконта Емерсона, який нещодавно повернувся до Лондона. Кажуть, він вивчав медицину в Единбурзі. Так незвично для джентльмена його статусу. — Вона заінтриговано глянула на Велері. — І чутки приписують йому цікавість до тебе.

Велері міцніше стисла підлокітник крісла.

— Він доктор медицини. Ми займаємося благодійністю в лікарні, якою опікується Амелія. Просто знайомі.

— Кажуть, Даніел Мортон останній у своєму роду. Майбутнє титулу тримається на ньому, — вставила Меліса. 

— Чула, його матінка шукає йому ідеальну наречену. Щоб, ну… якнайшвидше забезпечити рід спадкоємцями, — втрутилася Мірабелла, потягнувшись за новим тістечком. — Уявляєте, вона навіть не приховує цього. 

— Величезна відповідальність, — зітхнула Сибілла. — І для нього, і для його майбутньої дружини. Від бідолашної не відчепляться, поки вона сповна не виконає свій обов'язок перед родом Мортонів.

— Нічого дивного, — подала голос Пруденс, яка до цього мовчки спостерігала за подругами. Поправила ідеально накрохмалений комірець сукні й холодно додала: — Мій батько не втомлюється повторювати мачусі, що вагітність — це чи не єдине виправдання існування жінки в нашому колі. Він дорікає їй нездатністю виконати єдиний обов'язок щоразу, коли на світ з’являється чергова донька, а не син. Каже, що вона марнує його час і титул. Постійно принижує, повторюючи наскільки шкодує, що обрав саме її.