26.1

На якусь мить Даніел затримався на порозі, ніби навмисно даючи їй час усвідомити й прийняти свою присутність. Його ідеально скроєний темно-синій сюртук, білосніжна шийна хустина й теракотовий жилет різко контрастували з пошарпаними ліжками, сірими лікарняними стінами й лахміттям деяких пацієнток. І вона мусила визнати: Даніел Мортон завжди мав такий вигляд. 

Його постава, жести, та навіть те, як він тримав голову — все свідчило про походження. Перед нею завжди був не просто лікар, а аристократ у кожній дрібниці. Як вона могла бути настільки сліпою, щоб не помічати цього раніше? Чи, можливо, просто не хотіла бачити в ньому джентльмена, який за статусом нічим не поступався іншим її прихильникам?

Їхні очі зустрілися. Велері шукала в його погляді натяк на образу, біль чи гнів — що завгодно, що допомогло б зрозуміти його стан і ставлення до неї. Але обличчя Даніела здавалося непроникною маскою, на якій застиг вираз глибокої зосередженості.

Він привітав її ледь помітним, бездоганно ввічливим кивком. Першим відвів погляд та прийняв з рук доглядальниці, що підбігла до нього, розгорнуту книгу догляду.

Велері й собі відвернулася. Всередині все стиснулося від цієї його професійної відстороненості, й з цим варто було боротися, бо ж насправді вона втратила право й дихати з ним одним повітрям.

— Леді Велері, то який ваш улюблений міф? — несподівано спитала Марта з хитрою усмішкою.

Велері здогадалася, що від її уваги не приховалось те, якими поглядами вони з Даніелом обмінялися.

— Про Орфея та Еврідіку, — відказала, тихо прочистивши горло.

— Розкажіть — попросив хтось із дівчат позаду.

Даніел тим часом швидко проглянув записи й пройшов повз їхнє скупчення, прямуючи до новоприбулих пацієнток

Велері підкреслено стримано склала долоні на своїй теці. І присилувавши себе ігнорувати його присутність, почала розповідь:

— Орфей, талановитий музикант і співак, закохався в прекрасну німфу Еврідіку. Вони одружилися, але їхнє щастя тривало недовго: Еврідіку вкусила змія, і вона померла. Орфей так і не зміг змиритися з її втратою й надумав спуститися у підземне царство, щоб врятувати її. Там, своєю незрівнянною музикою, він зачарував Аїда та Персефону, і ті дозволили Еврідіці повернутися, але за однієї умови: Орфей мав іти попереду й не озиратися аж доки вони не вийдуть на світло. На жаль, він не витримав і поквапився, озирнувся не дійшовши до кінця, бо хотів пересвідчитися, що вона йде за ним. В ту ж саму мить Еврідіка зникла назавжди.

Палатою прокотилося скрушне зітхання. 

— Ну як же так? — чулося тихе нарікання збоку. — Хіба ж він не міг почекати?

Хтось із жінок важко опустився на постіль, хтось розчаровано цокнув язиком. Всі чекали на диво, на порятунок, на перемогу кохання, натомість отримали вічну розлуку.

— І чим же вам так подобається цей міф, леді Велері? — прорвався крізь багатоголосий шепіт невдоволення й жалю голос Даніела. 

Слухачки, що обступили її щільним кільцем, в ту ж вмить розійшлися в боки, утворюючи між ними простір. І вона зустрілася поглядом з Даніелем, що сидів на іншому кінці палати над розгорнутою книгою догляду й пером у руці.

— У них був шанс навіть після того, як смерть, їх розлучила, — відповіла, не відводячи очей.

— Але його зайва квапливість врешті-решт усе зіпсувала, — Даніел підвівся, продовжуючи дивитися на неї. — В цьому справа?

— Аж ніяк, — схаменулася Велері, розуміючи, що він зараз не про міф, про них говорить. — Просто ця історія вчить долати перешкоди, бути хоробрим та безстрашним.

— І вчить боротися попри все. Орфей не здався там, де більшість би здалися.

— Докторе Мортон, ви теж знаєтеся на міфах? — обірвала їхнє зачудоване споглядання Марта.

— Героїчні епоси та міфи — важлива частина освіти будь-якого джентльмена, — відповів він, вручивши книгу догляду сестрі й присів до хворої.

— І який ваш улюблений? — не відставала Марта.

— Про Пелея та Фетіду, — відказав він зосереджено намацавши пульс на зап’ястку пацієнтки. — Леді Велері розповість його вам, Марто.

— Я не знаю такого, — миттю збрехала Велері, сама не розуміючи нащо.

Насправді вона перечитувала ту міфологію стільки разів, що будь-що переказати могла, бо то її любов. Але він того достеменно не знав. 

Даніел кинув на неї скептичний погляд спідлоба — достатньо промовистий, щоб там можна було прочитати німе: “Невже?”. Не чекаючи відповіді, він взяв книгу догляду, яку сестра тримала розгорнутою перед ним. Вмочив перо в чорнильницю на низькому столику біля ліжка пацієнтки, й впевненим розчерком зробив запис.

— Смертний цар Пелей виявився безсилим перед чарами прекрасної морської богині Фетіди, — почав він розповідь.

Відтак узяв з рук сестри невелику коробочку й присипав свіжі рядки темним піском, щоб обсушити чорнило, продовжуючи:

 — Богиня була настільки вродлива, що свого часу й Зевс звернув на неї увагу, однак його злякало пророцтво оракула, бо в ньому йшлося, що у Фетіди народиться син, якому судилося стати могутнішим за свого батька.

Даніел на мить перервався, щоб легким подихом здути зайві піщинки вбік.

— Царя Пелея такі дрібниці не лякали. Тож усвідомивши, що його доля віднині належить Фетіді, він вирішив будь-що добитися її руки. Але богиня не бажала пов’язувати своє життя зі смертним, хоч він і припав їй до серця. Тоді Пелей дізнався про грот, де вона любила відпочивати, випливаючи з моря. Сховався там і став чекати. Щойно вона з’явилася, він вхопив її в обійми.

Даніел підвівся і його погляд застиг на обличчі Велері.

— Фетіда змінювала форму, щоб вирватися, — продовжував він, дивлячись прямо на неї. — Перетворювалася на левицю, на вогонь, на змію, на воду. Але Пелей не відпускав її, тримав міцно, попри всі її перетворення — його це не лякало. І тоді богиня прийняла свою справжню форму. Зрештою, підкорена його наполегливістю, погодилася вийти за нього заміж. В них народився Ахілл.

— І, як добре відомо, почалася Троянська війна, що змінила долю цілого світу, — раптово втрутилася в розповідь Велері. — Бо саме на їхньому весільному банкеті, де веселилися боги, Еріда богиня розбрату підкинула на стіл золоте яблуко з надписом “найвродливішій”, що викликало суперечку трьох богинь: Гери, Афродіти та Афіни. І їхнім суддею став смертний — принц Трої Паріс, що славився своєю чесністю, — мов на одному подиху випалила вона.