⚜ Розділ. 26 “Троянська війна”

Амелія принесла тацю з вечерею в кімнату.

— Поки не з’їси хоч половини з цього, я не піду, — заявила рішуче, примощуючи її на столик біля ліжка.

Велері неохоче вилізла з-під ковдри й підсунулася на край. Вона лише зараз згадала, що нічого не їла зі сніданку, але порожній шлунок — ніщо в порівнянні з порожнечею у грудях.

— Мел, як усе минуло?

— Даніел Мортон прийняв відмову з належною гідністю, — графиня Девон елегантно примостилася на стілець напроти.

“Значить, все скінчено”, — Велері опустила погляд на срібну тацю. Тонкі скибочки холодного паштету пахли чебрецем, аромат ростбіфа змішався з розмарином, а силлабаб у маленькій десертній склянці пахнув хересом. Амелія подбала про все й навіть про свіжий хліб. І хоч апетиту зовсім не було, Велері взялася різати м’ясо на дрібні шматочки. Їй здавалося, що вони абсолютно позбавлені смаку й вона ковтала їх лише тому, що сестра пильно стежила за кожним рухом.

— Я тут подумала, — почала Амелія, — тобі пішло б на користь відновити ті зустрічі вашого з Фейт клубу дебютанток. Скандал з маркізом Гаскойном притих, зараз більше говорять про благодійну ініціативу. Гадаю, дівчатам не зашкодить спілкування з тобою.

— Завтра ж зустрінуся з ними, — пожвавішала Велері, силуючись проковтнути черговий шматочок ростбіфа.

— І завтра бал у Пентбутів. Поїдеш з нами?

— Поїду.

Ідея вернутися до звичного життя й розваг, здавалася їй непоганою, принаймні буде менше думати про те, що варто залишити в минулому.

— А ще, Вел, я вважаю: тобі більше не варто їздити в лікарню.

— Так. Але мені треба навідатися туди востаннє. Попрощатися з дівчатами й завершити малюнки. — Велері відставила виделку й вхопила склянку з водою.  Вона мала довести ці малюнки до бездоганності — як те найкраще, що зможе залишити йому на згадку про себе. — Не хвилюйся, Мел, я зможу.

До того ж рано чи пізно їм все одно доведеться перетнутися десь у бальних залах, в театрі чи в якомусь салоні, бо вічно ігнорувати свій статус в суспільстві, Даніел просто не зможе.

— Я поїду з тобою, — заявила Амелія.

— Не варто, Мел. Я впораюся.

— Тоді хоча б візьмеш з собою служницю. І нехай не відходить від тебе ні на крок.

— Звісно.

Амелія пішла, забравши з собою тацю, а Велері дістала пляшечку з виписаною Даніелем настоянкою. Якби не та валеріана, вона б так і не заснула, мордуючи себе важкими думками. І хоч у її житті усе докорінно змінилося, уві сні не мінялося нічого — вона незмінно бачила його, була поруч.

Прокинулася на світанні, поки будинок ще спав. Завбачливо залишила посильному стос запрошень для дівчат з “Клубу дебютанток” на післяобіднє чаювання.

План на ранок здавався простим далі нікуди: вдосвіта навідатися в лікарню, завершити малюнки поки хворі снідатимуть, попрощатися з дівчатами й зникнути до того, як Даніел розпочне обхід. 

Дбайливо спакований кухаркою сніданок, довелося перехопити в кареті. Вона знову майже не помічала смаку їжі, але змусила себе проковтнути декілька шматочків сиру, підозрюючи, що служниця, все переповість Амелії. Їй не хотілося тривожити сестру, краще для всіх було просто вдавати, що вона впоралася й відпустила.

Карета спинилася перед входом і Велері міцніше загорнулася в накидку. Лондон буквально потонув у прохолодному, густому тумані, що більше нагадував сиру мряку.

Служниця відчинила перед нею двері й в ніздрі одразу вдарив різкуватий запах оцту впереміш з ліками. Здавалося, ще вчора вона переступала цей поріг, кривлячись від думки, що її одяг вбере ті “аромати” й навіть не підозрювала: боятися варто було іншого — що її серце без залишку вбере в себе чоловіка з очима кольору світанкового туману. Що воно закарбує в собі почуття, які так просто не дістати й не викорінити.

Доглядальниця відімкнула сховище книжок. Поки служниця запалювала свічки, Велері розклала папір. Вона працювала зосереджено, намагаючись ігнорувати присутність дівчини, що застигла біля дверей. 

Завершивши останній малюнок, дочекалася, поки висохне чорнило, відтак торкнулася аркуша кінчиками пальців, вигадавши собі, ніби папір збереже тепло її дотику. А потім Даніел торкнеться того самого місця. Бо тепер це єдиний дотик, який вона могла дозволити собі дати йому.

Повернувши старезний фоліант на полицю, Велері завмерла, затримавши погляд на стелажі, до якого він притискав її, цілуючи вперше. Схаменувшись, різко відвернулася. 

В коридорі вона перехопила одну з сестер милосердя. 

— Будьте ласкаві, передайте це доктору Мортону, — поспішно сунула їй в руки малюнки й заспішила до палати.

Її чекали. Радісні усмішки Емми, Марти та інших трохи вгамували внутрішній щем. 

— Я виконала ваше прохання, — тихо повідомила вона Еммі.

— Тепер я спокійна, — на блідому обличчі проступила квола усмішка. — Дякую.

Велері всміхнулася їй. Емма була настільки впевнена, що та монета у корі допоможе. Про себе вона такого сказати не могла, бо хоч тисячу однакових бажань загадай — нічого не зміниться.

— Вам краще сьогодні? — підійшла до Марти, її лице вже мало куди кращий вигляд.

— Значно, доктор Мортон свою справу знає.

Велері кивнула, стараючись тримати обличчя й сіла на краєчок стільця, підставленого служницею. 

— Я пам'ятаю про свою обіцянку, Марто, — Велері дістала чистий аркуш та олівець. — Розкажи мені ще раз і детально про той перстень.

Пальці Марти нервово стиснули край ковдри й вона заговорила. Велері зосереджено слухала про масивне срібло та характерну форму трилисника на печатці. Старанно малювала, усвідомлюючи, що кожна лінія на папері може стати вагомим доказом чиєїсь вини.

— Це він, — прошепотіла Марта, поглянувши на готовий малюнок. — Точнісінько такий самий.

Велері обережно склала аркуш у свою теку разом з вугільним олівцем.

— Я збережу його, Марто. Обіцяю, він не пропаде даремно.

І взялася натягувати пальчатку, приховуючи сліди від чорнила, яким забруднила ребро долоні ще в книжковому сховищі, як жінка з сусіднього ліжка з надією спитала: