25.1

Зо хвилину у кімнаті панувала тиша. На столі потріскували свічки, а за вікном зривався вітер. Зібравшись з думками, вона глибоко вдихнула й сіла на край ліжка поруч із сестрою, опустивши ноги на підлогу.

— Я не піду заміж, Мел.

— А наслідки? — погляд графині Девон промовисто опустився до її талії.

— О небеса, Мел! Їх не буде.

— Ти все одно станеш його дружиною.

— Ні. 

— Це більше не питання вибору.

— Цьому не бути, Мел, — твердо стояла на своєму Велері.

— Але чому? — в голосі Амелії нерозуміння сплелося з розпачем. — Я ж бачила, що ви одне з одного очей не зводили на балу. Щоранку бачу, з яким бажанням ти мчиш у лікарню, як розквітаєш, говорячи про ті копії, що для нього малюєш, з яким захопленням згадуєш, як він допомагає хворим. Вел, та ти ж мріяла про кохання, відколи я тебе пам’ятаю. А це саме воно. Стоїть в образі Даніела Мортона у нашій вітальні й прагне стати твоїм чоловіком.

Велері опустила очі на свої руки, складені на колінах.

— Одруження для нас — смертний вирок.

Графиня Девон втупилася в сестру.

— Що за божевілля? 

— Мел… мені судилося повторити долю мами. — Велері важко сковтнула, відчуваючи, як стиснуло горло. І продовжила майже пошепки: — Я не зможу привести у цей світ маля. Помру в пологах… у нього на руках. Даніел нічого вдіяти не зможе. І це вб’є його.

Вона повернула голову й подивилася в нажахані очі сестри.

— Нора, — пояснила тремтячим голосом. — Це її пророцтво. Дослівно. Вона напророчила мені зустріч з Даніелем. Те, що наші душі одна одну з першого погляду впізнають, що цей потяг стане настільки сильним, що ми не зможемо йому протистояти. Але щастя буде коротким. Усе слово в слово здійснюється. Лишилося лише стати його дружиною.

В кімнаті запала тиша, а вони мовчки дивилися одна на одну.

— Нори немає декілька років, — зрештою тихо порушила її графиня. — Коли вона тобі це напророчила?

— У вечір перед поїздкою в Лондон на перший сезон.

— І ти весь цей час мовчала?

— Я, гадала, ти не зрозумієш. Сприймеш за дурницю. Бо хто повірить маренням старої служниці?

Амелія відвела погляд до срібного свічника й задивилася на легке погойдування вогників свічок.

— Повірить та, яка знає, що вони завжди справджуються, — відказала похмуро. — Та, яка сама сповна пережила власне, передбачене нею пророцтво.

Велері вдивлялася в профіль сестри, намагаючись осягнути почуте, бо ці слова прозвучали як зізнання незнайомки, а не рідної людини. Вона ніколи не чула від неї, що Нора і їй щось напророчила. Невже вони були настільки чужими одна одній, щоб не поділитися таким, усі ці роки ховаючи таємниці за ввічливими розмовами?

— Вона тобі Вільяма напророчила, чи не так? — спитала, уявляючи наскільки гарним, мабуть, було те пророцтво порівняно з її власним.

— Не лише його. 

Амелія осіклася й відірвавши погляд від свічок, квапливо поправила ідеальну складку на спідниці, знову перетворюючись на стриману графиню Девон.

— Але мова не про мене, Вел, — віртуозно тікала від відповіді. — Що далі?

Велері вкотре тяжко зітхнула.

— У мене була надія, поки я вважала його простим лікарем. Я гадала, що ми зможемо просто жити одне для одного, якось обійти ті слова Нори. Але він — єдиний спадкоємець віконта Емерсона. Ти ж розумієш, що це означає?

Велері зазирнула в очі сестрі, шукаючи розуміння. 

— Спадкоємець титулу собі не належить. І продовження роду — не просто бажання, а обов’язок, від якого неможливо відмахнутися. Після шлюбу одразу постане питання про дитину. І цей обов’язок, Мел, стане моїм кінцем. Тепер я до дрібниць бачу, як усе станеться.

Амелія накрила її долоню своєю й міцно стиснула, намагаючись щось сказати, але Велері лише похитала головою і продовжила:

— Даніел лікар, а лікарі у пророцтва не вірять. Він рятує інших, але програє битву за моє життя. Ти тільки уяви його очі, коли він зрозуміє, що, наполігши на шлюбі, не повіривши в пророцтво, він власноруч… вбив мене, давши дитину. Він втратить нас, Мел, і свою душу. Він не зможе з цим жити.

За вікном посилився вітер, з силою штовхнувши віконну раму, мовби прагнув увірватися в кімнату.

Велері змахнула сльозу, що непрошено скотилася щокою, й монотонно тягнула далі:

— Без мене у нього буде шанс створити сім'ю, жити. Я маю його відпустити. — Вона стерла сльозу з іншої щоки й подивилася на сестру. — Мел, ти б такий самий вибір на моєму місці зробила.

— Вел… — Амелія не знаходила слів, розпачливо хитаючи головою.

— Бо кохання, коли воно настільки сильне, іншого вибору й не передбачає. Хоч як би боляче мені не було, я мушу залишитися в минулому. Відступити. Нехай інша для нього стане майбутнім, дасть те, чого я не можу.

— Знайдеш сили? — В голосі сестри бриніли сльози. — Просто відпустити?

— Знайду, якщо це врятує його від пекла, на яке я приречу його своїм “так”, — Велері важко сковтнула клубок у горлі. —  Якщо у нашого короткого щастя настільки висока ціна, то у нашому спільному майбутньому просто немає сенсу.

Амелія мовчала. Вона дивилася на сестру, усвідомлюючи свою роль у цій історії. Зрештою, на мить заплющила очі, й тихо промовила:

— Тоді я маю вийти до нього й відмовити?

Велері кивнула, не підводячи погляду від візерунка килима під ногами.

Графиня підвелася й випрямила спину, та в наступну мить її плечі безсило опустилися. 

— Це шматує мені серце, Вел.

— І мені, Мел. Якби я раніше знала, хто він, я б трималася від нього якомога далі, я б не допустила усього цього, — відчай перехопив їй подих. Та все ж Велері знайшла в собі сили додати: — Йди. Він не має плекати марних надій, як це я робила. Нехай вирве мене зі свого серця зараз, поки воно ще не розбите остаточно.

— ໖ —