⚜ Розділ 25 “Інша стане майбутнім”

Вона влетіла до маєтку, ледь не збивши з ніг служницю, що несла стос свіжовипрасуваної білизни, яка ще віддавала жаром праски та солодкуватим ароматом мигдалевого мила. З бічного крила долинав безтурботний дитячий сміх, терплячі вмовляння няньки раз у раз перебивав тоненький голос Лії, яка вперто заявляла, що не піде до ліжка. Цей звичний, любий серцю домашній затишок тепер відлунював гіркотою.

Не помічаючи нічого перед собою, Велері кинулася до східців. Підхопивши спідниці сукні, вона летіла вгору, до спальних кімнат, прагнучи лише одного — зачинити двері, сховатися, зникнути. Але цей біг не залишився непоміченим.

— Велері! — наздогнав її голос сестри біля самої кімнати.

Рука завмерла на дверній ручці, так і не натиснувши на неї. Ритмічний стукіт підборів по паркету невблаганно наближався.

— Куди ти так мчиш, заради Бога? 

Амелія спинилася поруч і лише тоді Велері відірвалася від німого споглядання дверної ручки. Повільно повернула голову до неї. 

— Ти ж знала так? — скривила губи, не маючи сил впоратися з гіркотою. — Ти не могла не знати… Але мені не сказала.

— Ти про що, Вел? — Амелія дедалі дужче супилася, намагаючись щось розгледіти у заплаканих очах сестри.

— Що Даніел Мортон спадкоємець віконта Емерсона.

— І що з того?

Велері розпачливо похитала головою:

— Ти дозволила мені мріяти… 

— В лікарні він доктор Мортон. Він сам наполіг на тому з першого ж дня. Що між вами сталося, Велері? І чому ти плакала?

— Ви дозволили мені обманутися… — прошепотіла несказанно гірким голосом. — Дозволили побачити шанс там, де його ніколи й не було.

— Велері, — Амелія торкнулася її передпліччя, зазираючи у вічі, — мене лякає твій стан.

— Міледі! — почувся голос дворецького від східців. Він розгубився від побаченого, але швидко дібрав незворушності й продовжив: — До вас відвідувач. Говорить, це терміново.

Велері випручалася з рук сестри й нетерпеливим рухом відчинила двері кімнати. Капелюшок полетів на підлогу, декілька кроків — і вона знесилено впала на ліжко, розгарячілою щокою торкнувшись холодного шовку подушки. “Цю ілюзію ти створила сама”, — нило й млоїло у грудях.

Велері підтягнула коліна до грудей і затулила обличчя руками. В пам’яті спливали його дотики, цілунки, його шепіт, що лоскотав вухо, його неймовірна дбайливість. Пальці несвідомо опустилися на шию, до того місця, де його лоскітливий подих обціловував шкіру, вплітаючи в короткі цілунки гарячий шепіт: “Усе добре… Ти ж для мене створена, пам’ятай”. Вона знову затулила лице долонями, бо приборками відлуння тих спогадів все не вдавалося. 

Чергова помилка. Дозволивши собі пізнати його, тільки гірше зробила. Бо тепер знала, яким прекрасним було б їхнє “разом”. А тепер доведеться жити й з цим усвідомленням.

Не минуло й десяти хвилин, як до кімнати зайшла Амелія зі свічкою у руках. За вікнами тільки-но почало сіріти й кімнату огорнули м'які сутінки. Тихо причинивши за собою двері, графиня запалила свічки у свічнику на столі.

Велері чула, як вона підійшла до ліжка, трохи постояла над нею, а тоді опустилася на краєчок постелі.

— Вел… — легенько торкнулася її плеча. — Скажи мені, чому Даніел Мортон стоїть у нашій вітальні й твердить, що зобов’язаний одружитися з тобою?

Велері міцно стулила повіки. Відчай новою хвилею накрив її. Вона не думала, що він наважиться на таку безглуздість. Хоча мала б.

— В нього й спитай, — буркнула.

— Велері… Скажи мені чесно: ти дозволила собі... забути про свою честь наодинці з ним?

Велері не відповіла, відтулила від обличчя долоні й дивилася в стіну на тіні, що їх малювало полум’я свічок. Вона могла б заперечувати, але коли вже Даніел тут, то й сенсу немає. Очевидно ж, що він не з тих, хто мовчить, коли йдеться про відповідальність. Джентльмен і будь-що хоче захистити її ім’я після того, як вона віддала йому себе без залишку. Тільки от їй цей захист зовсім не потрібен. І ця його шляхетність не потрібна теж.

Амелія чекала, але тиша затягнулася, а в її очах промайнула тінь тривожного здогаду.

— Вел, ти повернулася в сльозах, — обережно продовжила допит вона. — Скажи мені лише одне… Це ж не було… всупереч твоїй волі?

— Що?! — Велері різко повернулася до сестри й скривилася від безглуздого припущення. — Звісно ж ні! Як ти могла таке подумати про нього?

Сама думка про це здавалася блюзнірством. Даніел… він же втілення дбайливості, усього доброго й шляхетного, що тільки може бути. Їй хотілося стрімголов кинутися на його захист, щоб навіть натяку на подібне безумне припущення ні в кого не виникало. Вона шумно втягнула в груди повітря. Погано зашнурований ним корсет, чи не вперше за довгий час давав змогу вдихнути на повні груди. Але водночас ця послаблена шнурівка, так гостро нагадала про його пальці, що торкалися спини.

— Ну, загалом, так я і припускала, — з полегшенням видихнула графиня Девон. — Тоді в чому проблема? Знаю, ти б не вчинила так необачно, якби не мала до нього жодних почуттів. Він аристократ. Порядний джентльмен. Не залишить тебе після… того, що сталося. Я не бачу перешкод для вашого шлюбу.

— Але вони є, — тихо прошепотіла Велері й знову відвернулася. — І вони незборимі.