24.1

Велері відвернулася убік.  Погляд, як неприкаяний, блудив кімнатою поки не наштовхнувся на ліжко. Його слова, сповнені нищівної правди, не залишали місця для маневру. І винна сама. Якби раніше дізналася хто він, ніколи не переступила б поріг цієї кімнати, тримала б дистанцію, звела б навколо себе такі стіни, які він не зміг би пробити. Не дозволила б собі цих дотиків, не дала б надії ні йому, ні собі.

А тепер пізно: впустила його занадто глибоко й він бачив значно більше, ніж їй хотілося б. Тепер кожна мить їхньої близькості, оберталася проти неї, бо сама дала йому зброю, якою він зараз так вправно розбивав її захист.

Збираючи докупи залишки своєї волі, стулила повіки. Вона мала це зробити.

— Звісно, я жадала… — її шепіт, сповнився гіркої ніжності, впереміш з відчаєм. — Звісно, хотіла бути з вами.

Вона зробила паузу, ковтаючи клубок у горлі, прощаючись зі справжніми почуттями. І, різко розплющивши очі, продовжила холодним, рівним тоном:

— Але я зробила це з єдиним наміром: щоб ніколи не виходити заміж.

— В цьому мало логіки, Велері.

— Достатньо. Бо якщо я скажу сестрі, що… була з чоловіком, вона не наполягатиме на шлюбі.

— Іншими словами: ти мене використала?

— Ви ж не хочете почути те, чого я не хочу казати.

— Чого ж? Скажи, серденько. Я ж маю в щось повірити, чи не так? — він проказав це спокійним, майже розважливим тоном.

А те “серденько” по живому краяло серце, бо воно мало б належати іншій реальності — тій, де вони разом, де щасливі, де над ними не висить трагічне пророцтво. Тій реальності, де вона не змушена відповідати жорстокістю й цинізмом на його ніжність.

— Хочете правди? — Велері нарешті подивилася на нього. 

Її обличчя нагадувало ідеальну маску: красиву, нерухому та мертву. В цю мить їй би позаздрила будь-яка аристократка, адже їй вдалося стерти з обличчя й натяк на емоції, сховавши почуття так глибоко, що ніхто й не дізнався б про їхнє існування.

Озброївшись байдужою зверхністю, вона продовжила: 

— Правда в тому, що мені потрібно було це зробити, щоб звільнитися від шлюбних планів Амелії. І тепер я зіпсована для усіх претендентів. Це єдине чого я прагнула. Тож не шукайте великих почуттів там, де був розрахунок. Ви лише стали ідеальним кандидатом. Адже я знала, що з вами немає ризику — вам відомо, що і як правильно зробити. Тож навряд чи хтось би впорався краще за вас.

“Пробач…” — волало серце.

Даніел мовчав, з тим самим похмурим спокоєм дивлячись на неї.

— Дивно, — нарешті промовив він, — ти назвала мене ідеальним кандидатом для свого плану, але твої пальці тремтять так, наче ти щойно підписала собі смертний вирок, Велері.

Вона крутнулась і підхопила з підлоги пальчатки, ігноруючи ті його, аж занадто спокійні, слова.

— Я не скажу Амелії, що це були ви, — нервово натягувала їх на тремтячі пальці. — Не хвилюйтеся. Це залишиться в таємниці.

— Я сам їй повідомлю, — прозвучало рішуче.

Велері розгублено повернулася до нього.

— Ви не посмієте!

— Чому ж ні? Я забагато дозволив собі й нестиму за це відповідальність.

Вона блимала очима, не вірячи почутому.

— Вам так важко прийняти те, що я просто скористалася вами, високоповажний Даніеле Мортон?

— Високоповажний… От і дещиця правди, — ступив він до неї. — Це ж безглуздя, Велері. Чому інформація, що я спадкоємець віконта, так різко відштовхнула тебе? Що це змінює? Скажи, — спинився на відстані кроку.

“Це змінює все!”

— Велері, — в його тихому голосі продовжувало стелитися безмежне терпіння, — я пам’ятаю твої слова. Ти казала, що шлюб — це поневолення, де чоловік стає господарем твоєї долі, твоїх думок і твого тіла. Гадаєш, те, що я син віконта, зробить з мене твого наглядача? Я не шукаю покори, Велері. І не стану тебе в чомусь обмежувати. Я хочу бачити тебе поруч з собою — такою ж вільною, якою ти є. Завжди.

Вона не відповіла. Нарешті натягнула ті злощасні пальчатки.

Як же не хотілося…

Навмисно виловила поглядом постіль, ховаючи очі, бо не бажала, щоб він бачив наскільки важливою для неї є його відповідь. Спитала сухим, безбарвним тоном, ховаючи за ним останню відчайдушну надію:

— Чи не маєте ви, бува, дітей?

Безглуздя, звісно. Розуміла: позашлюбні діти титул успадкувати не можуть. Але якби він мав такого сина, це могло б дати хоч примарний шанс якось вирішити усе це. Бо ті безумні фантазії все ще дозволяли їй плекати якусь ефемерну дрібку надії бути разом. 

— Дітей? — недовірливо перепитав він і мимоволі насупився, шукаючи хоч якийсь логічний зв’язок між тим, що сказав їй і цим раптовим питанням. — Звісно, не маю. Чому ти саме це питаєш?

“Надії, як не було, так і немає”, — сторожко видихнула вона, поки серце ціпеніло з жалю.

— Варто було пересвідчитися, чи ви дійсно настільки майстерний в уникненні наслідків, як запевняли мене, — доказала, знову вкладаючи у свої слова добру порцію зверхності.

Важкий клубок стискував горло. Її руки тремтіли й вона сховала їх в складках спідниці, щоб вкотре не виказати себе. Погляд востаннє ковзнув по його спохмурнілому обличчю.

“Якщо сотні життів до цього ми були разом, то це найважче з них, бо в ньому я повинна тебе відпустити, — розривалася на шматки душа. — І винна лише я, що в ці самі хвилини розбиваю серця обом”.

— Я піду. Одна я приверну менше уваги, — випалила рішуче й, не чекаючи на його відповідь, кинулася до дверей. 

Стрімголов злетіла по східцях. Вхопила з підвіконня свою теку й капелюшок. Швидко крокувала вулицею, ховаючись за розлогими крисами. Якось усе байдуже стало: і те, що вона сама без служниці, й те, що її впізнати можуть.

Екіпаж з маєтку Девонів чекав на задньому дворі лікарні. Вона задихана увірвалася всередину.

— Їдь з кучером на козлах, — грубо звеліла служниці.

Щастя було так близько…