⚜ Розділ 24 “Я твою душу через тіло читаю”

Тепер вона знала, як це — стрімголов летіти з небес. А він ще й обручку їй підніс…

— Але… спадкоємець віконта не може працювати лікарем… — прошепотіла, відчуваючи, як нестерпно гірко стає від усвідомлення новини, якої вона не хотіла сприймати.

— Я не беру плати, Велері. В лікарні я, як і ти, займаюся благодійністю.

— Жоден аристократ не став би… — їй все ще хотілося вчепитися хоч за якусь ілюзію.

Даніел опустив погляд на обручку, яку досі тримав перед собою. 

— Я мав бути лише лікарем. Завжди хотів цього. Третій син і ніколи не готувався до того, що саме мені доведеться стати спадкоємцем батька. Але так сталося. Даймонд згорів від лихоманки в колоніях Карибського басейну. 

Велері на мить стулила повіки. Вона ж знала віконта Емерсона й віконтесу, декілька разів і Даймонда бачила. “О, небеса, між ними й схожість вловлюється. Чому ж не придивилася, не зрозуміла?..”

— Дрейк не повернувся з моря, — продовжував Даніел, — Залишився я — перший та останній у черзі.

Велері заплющила очі, усвідомлюючи, що шансу більше немає — він зобов'язаний одружитися й дати роду наступного спадкоємця.

“Потреба дати нащадка вб'є…”. Вона ніколи не допоможе йому сплатити борг перед титулом. Ніколи не дасть йому сина. Таке жадане “так” прирече обох.

І як вона могла наївно подумати, що їй вдасться якось обійти пророцтво Нори? Як могла вірити, що долю можна обманути? Як могла бачити той мізерний шанс для них на “довго й щасливо”? Коли її талан — лише короткі украдені миті. 

— Чому ти не сказав раніше? — спитала пошепки, бо так хоч не було чути ноток розпачу в голосі.

— В стінах лікарні, я — лікар. Те, що мій батько — віконт, там не має жодного значення. 

“То от чому Амелія так вільно відпускала мене до нього. От чому запросила його на той бал. Вона ж бачила його потенційним претендентом на шлюб…”. Скільки разів влаштовувала амурні пастки іншим і от, потрапила в ту, яку розставила не вона.

— Скажи щось, Велері.

— Я… — Вона підхопилася з крісла й обернулася до вікна. Затуманений слізьми погляд не відривався від пустої вулиці, аби лише не дивитися на нього, на обручку в його долоні. Не уявляти того, чому ніколи не статися. — Я… не можу.

Вона чула, як Даніел підвівся, як спинився позаду.

— Не можеш, що, Велері?

Він змушував сказати це вголос...

— Стати твоєю дружиною, — все ще силувалася вона приборкати тремтіння в голосі.

— Чому?

Вона стулила повіки. Він стояв так близько позаду, що, здавалося, відчуває його теплий подих на потилиці, безрозсудно мріє про лагідний дотик, затишні обійми.

— Бо я вирішила ніколи не виходити заміж.

— Велері, після того, що я собі дозволив… тебе не відпущу.

Здавалося, серце на мить спинилося. Її нігті до болю впилися в долоні, погляд опустився в підлогу.

— Ніхто про це не дізнається.

Даніел обійшов її й став перед вікном, обличчям до обличчя. Вона заціпеніла, втупившись в носки його начищених черевиків.

— Є межі, які не можна переступати. Я переступив і відповідатиму за цей вчинок, як джентльмен.

Вона зробила глибокий вдих і прикликала на допомогу усю силу волі, щоб глянути йому в обличчя.

— Я все це спланувала, Даніеле.

— Я здогадався, — злегка примружив він очі. — І не особливо опирався, як ти встигла помітити.

— Але ж справжню причину мого вчинку ти не знаєш. Вона… не сподобається тобі.

— Справжня причина в тому, що ти жадала того ж, чого і я, Велері. Ти тремтіла під моїми дотиками. У твоїх розширених зіницях розчинявся увесь світ. Твоє дихання нерівне й уривчасте, видавало твою пристрасть красномовніше будь-яких слів. А те, як ти відповідала мені, свідчило лише про те, що для тебе це, щось значно більше за просту жагу. Бо так не відповідають тому, хто байдужий серцю.

Від тих слів по її тілу прокотилася хвиля гарячого сорому впереміш із солодким збентеженням. Велері сквапно опустила голову, але очі наштовхнулися на обручку, нав’язливо нагадавши про неминуче: він — спадкоємець роду, титулу, а вона — та, на кому цей рід, цей титул обірветься.

— Велері, — його голос зробився ще глибшим, — одна лише хіть, хай якою б сильною вона не була, на таке не здатна. Ти розквітала у моїх обіймах, мліла й п’яніла. Я відчував твоє серце, Велері, кожен удар. Я відчував тебе, мов своє продовження. Намагатимешся сказати, що не маєш почуттів? Не вийде, серденько, — я бачив їх. Ділив їх з тобою.

Даніел м'яко перехопив її погляд, що намагався втекти від обручки:

— Гадаєш, мені потрібні слова? Я твою душу через тіло читаю.