⚜ Розділ 23 “Ціна чесних намірів”

Сонце низько схилилося над містом, посилало у вікна довгі смуги золотавого світла, які підсвічували  дрібні порошинки, що кружляли у повільному танку над ними. Велері лежала у його обіймах. Очей не розплющувала, а з її вуст не сходила невагома усмішка. У цьому теплому вечірньому сяйві вона здавалася йому ще чарівнішою.

Він милувався її віями, що кидали мереживні тіні на щоки та ледь помітним розсипом ластовиння по переніссю. Усміхнувся своїм думкам, бо сонце теж не втрималося й залишило свої цілунки на її напрочуд світлій шкірі.

Замилувався м’яким рум’янцем, що досі квітував на її щоках, тонким носом та вологими, ледь припухлими вустами, що продовжували зберігати сліди його поцілунків.

Аж раптом його погляд наткнувся на крихітну, майже непомітну родимку, що сховалася біля самого вуха, біля завитка висмикнутого із зачіски волосся. Він не втримався, торкнувся її кінчиком пальця.

Відчувши той дотик, Велері глибоко вдихнула.

— Це зовсім не те, за що так варто було хвилюватися, — озвучила свої думки й аж тоді неохоче розтулила повіки. — Даніеле, ти умієш розвіювати хвилювання одним поцілунком.

Вона зручніше притулилася до плеча, майже торкнувшись носом до його грудей. І він міцніше обійняв її.

— Зізнатися у дечому? — спитав і ледь примружився, всміхаючись одними очима. — Коли я намагаюся заспокоїти твій пульс, я натомість безнадійно втрачаю контроль над власним.

Після цих його слів Велері міцніше заплющила очі й таки вткнулася носом йому в груди. Її тепле дихання розсипалося його шкірою.

— Даніеле… — тихо протягла вона, смакуючи його ім’я. — Дякую.

— За що?

— Що все було так… дивовижно.

— Велері…

Він міцніше стиснув її в обіймах, притиснувся губами до її скроні. І, здається, чи не вперше не знав, що відповісти. Просто обіймав, відчуваючи, як у грудях розливається майже болюче тепло. Його серце, безсумнівно, стало осередком найнелогічнішого у світі почуття.

Велері спам’яталася перша. Знехотя зітхнула й крутнула головою, намагаючись знайти розкиданий одяг.

 — Варто вертатися до реальності, — пробурмотіла вона й потягла за собою простирадло.

Даніел мигцем ковзнув поглядом по зім’ятій постелі й відчув глибоке полегшення. Його тактика — бути максимально обережним і діяти якомога ніжніше — спрацювала бездоганно. І жодного свідчення того, що цей досвід став для неї випробуванням.

Щоб не бентежити її погляд, який, попри все, ще світився невинністю, Даніел сквапно одягнув бриджі й сорочку. А тоді взявся допомагати їй, знову борючись з тією клятою шнурівкою корсета.

— Краще тобі сьогодні самій готуватись до сну, — порадив, пробуючи повторити плетення, але розумів, що не виходить. — Служниці одразу зрозуміють, що це не їх рук справа.

— Знаю, і не планую давати привід для пліток. 

Як-не-як він таки впорався з тією шнурівкою, але навіть і не думав нещадно затягувати її.

— Велері, я просто не маю права мовчати, — супився він, зав’язуючи вузол. — Настільки сильно шнурувати корсет — злочин проти фізіології. Такий тиск зміщує внутрішні органи, а дихання стає справжнім подвигом для легень.

Вона повернулась до нього. В якусь мить у її очах блукало розгублення, а тоді на губах розквітла пустотлива усмішка.

— Докторе Мортон, ви зараз читаєте мені лекцію з анатомії?

Він м’яко всміхнувся їй у відповідь, підігруючи її тону:

— Так, леді Велері, вважайте це лекцією. Мені дуже не подобається все, що заважає вам дихати вільно.

Він допоміг їй впоратися із гачками сукні. Відтак Велері підійшла до крісла біля вікна й сіла на його краєчок, взявшись витягувати шпильки з волосся, заплетеного у дві коси, а тоді віртуозно пригладжувала й заколювала назад.

Даніел мовчки спостерігав за її вправними рухами. Навіть без дзеркала, в неї добре виходило. Здається, він помилився. “Вона не в Гайд-парку усе це вигадала, а як мінімум вдома, заздалегідь зваживши кожен крок — аж до зачіски, яку можна поправити без покоївки. А, можливо, й з учорашнього поцілунку”. Йому ураз пригадався її тихий шепіт у сховищі книжок: “Не спиняйтеся…” і на його губах з’явилася усмішка.

У цьому вся Велері Таунсхенд. Не підкорюється правилам, але гарно створює видимість тієї покори для світу.

— Даніеле, скільки у мене часу? — глипнула вона на нього, впоравшись із зачіскою.

Він вхопив з підлоги жилет і витягнув кишеньковий годинник на ланцюжку.

— Близько години.

Він вернув його в кишеню й пальці намацали обручку. 

— Можна дещо спитати? — поцікавилася вона, старанно розгладжуючи пальцями тканину спідниці.

— Звісно. Питай будь-що.

— Ти хочеш дітей?

В кімнаті запала тиша, а йому здалося, що вона навіть затамувала дихання в очікуванні його відповіді й нарешті подивилася на нього.

— До тепер я над цим не думав, — зізнався чесно, стискуючи обручку в руці й несвідомо всміхнувся. — Але так, я б хотів сина з твоїми очима й дівча з твоїм характером. Або навпаки, чи ж усе разом — байдуже.

Вона враз опустила голову, ховаючи очі. Її пальці стиснули тканину спідниці на колінах, яку ще мить тому так старанно розгладжували й Даніел одразу ж втратив веселість, не розуміючи тих змін настрою. Він сквапно накинув на себе жилет.

— Велері, якщо хвилюєшся — не варто. Я б не допустив, щоб ти опинилася в біді. Про все подбав, — запевнив він.

Хоча насправді способів, які б повністю усунули ризик вагітності просто не існувало. Але в цю саму мить він відчував, що їй необхідна була ця його впевненість.

— І, Велері… — рішуче ступив він до неї. — Ти маєш знати, що я не дозволив би собі все те, що тут сталося, якби не мав чесних намірів.

Вона погляду не підіймала. А він розумів, що нагода, хоч і далека від ідеальної, але тягнути з цим після того, що між ними відбулося, він не може. До того ж йому хотілося не відпускати її з цього дому, зі своїх обіймів, зі свого життя. Ще там у вітальні, спостерігаючи, як вона торкається каміна, стін, він вже уявляв її тут назавжди.