⚜ Розділ 22 “Ти ж для мене створена”

Як і годиться джентльмену, Даніел умів добре контролювати себе й власні бажання. Але, виявилося, не тоді, коли його так відкрито спокушала леді. Його леді. Бо у цьому випадку, бажання норовили взяти під контроль його.

І тепер він шукав лазівки, як заткнути кволий голос благородства й втихомирити сумління, що теж вимагало дослухатися.

Він уже дозволив їй зайти далеко. Він і собі це дозволив. 

Був би бездоганно благородним, виконав би її прохання інакше — посадив би в кеб і відіслав додому. Це б точно допомогло уникнути багатьох можливих неприємностей, а не лише тих, про які вона думала. Але, як показала практика, він далекий від благородства, коли поруч вона.

Його пальці ковзнули на її потилицю й опустилися нижче.

Він не мав би собі цього дозволяти. 

Але чому ж ні? В його очах вона вже майже належить йому. В кишені його жилета обручка, що лише слушної нагоди чекає. Вона палко відповідає взаємністю. Того ж, що й він, бажає. Для неї це не спонтанне, а, безсумнівно, обмірковане рішення — як мінімум, задумала це в момент, коли схотіла побачити його будинок.

То що їх спиняє? 

— Серденько, ти усвідомлюєш, чого просиш? — давав їй шанс передумати, хоча дуже сподівався, що вона ним не скористається.

Те “серденько” злетіло з його вуст настільки легко й природно, наче він усе життя до неї саме так і звертався. Соціальні бар'єри та умовності їхнього світу розвіялися в повітрі й тепер будь-яка дистанція здавалася не просто зайвою, а абсурдною.

— Сповна, — видихнула Велері й міцніше притулилася до його пальців, що продовжували пестити шкіру.

Він дивився як тремтіли її вії, як розтулилися вуста.

— Маю попередити: я не бездоганний джентльмен, — його пальці, що досі легесенько погладжували, почали ніжно притягувати її до себе. — Довго не відмовлятиму.

— Бездоганний мені й не потрібен, — її шепіт губився в прискореному, уривчастому диханні. — Мені ти потрібен. Не відмовляй… взагалі.

Він запустив долоню їй на потилицю й припав вустами до її губ. Не хотів поспішати, волів смакувати кожну мить, кожен її вдих і видих, що зриватимуться з губ. Подарувати їй усю турботу, на яку був здатен, повільно й без будь-якого поспіху — бездоганно, щоб вона упивалася його ніжністю. Але ж обставини не сприяли тому.

Прикликаючи на допомогу свою раціональність і витримку, він розірвав поцілунок і погладив її по щоці.

— Вперше й ось так поспіхом — далеко не краще рішення.

“Ще один шанс для тебе, серденько… 

Скажи: “Гаразд” і я спинюся. Я відпущу, хоч яких зусиль це мені б не вартувало”.

— То не поспішай. У мене часу до восьмої.

“Їй-богу, Велері…”

Він знову цілував її вуста. Ніжно, неквапливо. Але це не втихомирювало її шаленого серцебиття, що він відчував під своєю долонею. Напередодні в сховищі книжок ця тактика допомогла, тепер не діяла й він здогадувався чому.

— Велері, я повинен спитати: чи розумієш ти природу того, що має статися? — прошепотів в перерві між поцілунками. 

— Так.

Щодо цього його брали сумніви. І те, як билося її серце, видаючи хвилювання, слугувало явним підтвердженням. 

З одного боку, це передбачуваний біологічний процес, але з іншого — він відчував величезну відповідальність за її невинність, мав упевнитися, що вона усе розуміє. Відсторонився й упіймав її погляд. Через розширені зіниці очі тепер здавалися бездонними.

— Даніеле, ти ж бачив мій малюнок, — спробувала натягнуто пожартувати вона. І зрозумівши, що жарту він не оцінив, серйозно прошепотіла: — Я довірюся тобі.

Він продовжував дивитися в сповнені безмежної довіри очі й усвідомлював, що це радше для нього випробуванням стане, ніж для неї. Бо вона й уявлення не мала, що ховається за його стриманим голосом, та який вир бажань він у собі придушує. І що насправді так вміло приховує його показна впевненість.

Не розриваючи ні обіймів, ні поцілунку, він обережно вів її вглиб кімнати. Велері сквапно стягувала пальчатки, кидаючи їх на підлогу. Намагалася нервово впоратися із застібками на сукні, аж поки він не накрив її долоню своєю, зустрівшись з її поглядом.

Не вимовляючи ні слова, Даніел взявся їй допомагати. Він відчув, як її тіло розслабляється, а подих зі сторожкого стає усе глибшим. Останній гачок і її погляд, що не відривався від його пальців, покволом піднявся до очей. Там чаїлося глибоке тепло й довіра.

Відтак вона повільно повернулася до нього спиною.

“Клята конструкція!” — беззвучно видихнув Даніел, борючись з хитромудрим переплетенням шнурівки корсета. А служниці ще й затягнули ті вузли з нещадністю, яка, без перебільшень, межувала з катуванням. Він навіть завагався: чи варто саме зараз прочитати їй лекцію про шкоду такого тиску на грудну клітку й органи? Безумовно, варто. Але пізніше. Їй однозначно доведеться вислухати це в подробицях. І він зробить все, щоб вона ще й прислухалася.

Коли шнурівка нарешті піддалася, Велері судомно втягнула повітря, розправляючи легені й завмерла, щойно він неспішно провів долонею по її плечу. Глибокий видих вирвався з її вуст, як тільки його долоні торкнулися її талії і прохолода льону прийняла їх у свої затишні обійми. 

Він засипав її шкіру поцілунками, в кожен дотик вкладаючи особливу ніжність, подумки даючи обіцянки зробити усе від нього залежне, щоб вона ніколи не пошкодувала ні про те, що зізналася йому у книжковому сховищі, що чекала їхнього поцілунку й тим самим дала надію на взаємність, ні про те, що прийшла сюди та ввірила себе йому.

— Не так швидко, серденько… — доводилося шепотіти крізь зуби, бо стримуватися виявилося занадто складно, коли вона так завзято відповідала.

Даніел був певен, що бажання, яке змагало його, палахкотіло в очах. І якби Велері трохи більше знала той світ, у який він її веде — їй не склало б труднощів розгледіти його там. Тоді вона б зрозуміла, що робить з ним тими непевними, але такими настійливими дотиками, короткими, але такими гарячими цілунками. Зрозуміла б, що щоразу несвідомо стискуючи його передпліччя, дає зрозуміти наскільки їй подобаються його дії, які він так старанно змушений контролювати й стримувати.