21.1

Вона лукаво здійняла брови, роздивляючись важкий латунний молоток.

— Сині двері? — зиркнула на його зосереджений профіль. — Сміливо.

— І я так подумав, вперше побачивши їх.

Даніел блискавичним рухом відімкнув замок і відступив убік, звільняючи шлях.

— Лише заради цих дверей варто було його орендувати, — всміхнувся він їй. І в тій посмішці майнуло щось хлоп’яче, навіть пустотливе, таке, чого він ніколи не показував у стінах лікарні.

Велері проворно шаснула всередину й втягнула в груди ледь уловний запах вапна та деревини, дивуючись тому, наскільки всередині світло. Високі, широкі вікна наштовхували на думку, що орендувати такий дім міг лише хтось заможний. Тож стало очевидно, що Даніел був із тих, для кого обтяжливий податок на кожну шибку — лише дрібна формальність, а не привід жити в сутінках, як доводилося багатьом іншим.

“Хіба простий доктор медицини, що працює в лікарні, яка живе благодійними пожертвами, може дозволити собі подібне помешкання? Лише у випадку, якщо походить із достатньо заможної родини, що й пояснює його навчання в Единбурзі”, — наспіх роздумувала вона, усвідомивши, що абсолютно нічого не знає про цього чоловіка.

Тим часом Даніел замкнув двері, залишивши ключ стирчати в замку й повернувся до неї.

— Як бачите, тут майже порожньо, — його голос тихим відлунням розійшовся пустою кімнатою.

Відкинувши зайві роздуми, Велері одним рухом розв’язала стрічки капелюшка й поставила його разом з текою на єдину підхожу поверхню, яку знайшла — підвіконня. Намагалася ступати якомога обережніше, тихше, бо відлуння кроків по дерев’яній підлозі здавалося занадто гучним у застиглій тиші. Та навіть шелест її сукні здавався недоречно виразним. 

Вона роззирнулася. Її увагу миттєво привернув великий камін.

— Чарівно, — наблизилася вона до нього й, не втримавшись, торкнулася майстерно обтесаного каменю. Їй здалося, що цей камін створений з єдиною ціллю — дарувати родинний затишок. — Вам варто поставити тут глибоку канапу, або декілька крісел з високими спинками та маленький столик. Восени й взимку було б досить затишно сидіти біля вогню за чашкою чаю, читати книжку чи вести бесіди. Портьєри, — її погляд метнувся у бік вікон, — краще вибирати світлих відтінків, інакше в поєднанні з темною деревиною й каменем, вітальня стане занадто похмурою й задимленою, бо доведеться витрачати на її освітлення більше свічок.

Велері повільно підійшла до стіни й провела по ній кінчиками пальців. Прохолодне світло-сіре вапно відчувалося злегка шорстким під пальчаткою, а темні дерев’яні панелі, що сягали її талії, здавалися майже чорними. Хотілося додати чогось барвистого, веселішого.

— Пусті стіни затишку не додають, — продовжила вона. — Не завадило б повісити декілька картин. Або ж розписати стіни пейзажами чи імітацією колон або ніш, що доволі новомодне рішення нині.

Усвідомивши, що занадто захопилася, Велері різко повернулася, зашурхотівши сукнею й наткнулась на його погляд. Серйозний, пильний, майже магнетичний.

— Але це лише моя думка, вам не обов'язково прислухатися, — ураз схаменулася, збентежена його мовчанням і прискіпливим спогляданням.

Даніел повільно ступив до неї. Його кроки були майже нечутними. Вона здивовано затамувала подих, бо як він примудрявся рухатися з такою котячою грацією по гулкій підлозі, що ще мить тому настільки безжально викривала кожен її рух?

Він спинився на відстані витягнутої руки.

— Велері, — зробив коротку паузу, змушуючи її серце пропустити удар, поки його погляд вивчав її з якоюсь особливою пильністю. — Вам подобається цей будинок? 

— Звісно. Він дуже милий і надзвичайно затишним стане, коли ви наповните його меблями й усім іншим.

Даніел всміхнувся, а Велері не могла втямити, чому її слова настільки потішили його. Але коли він всміхався так мило й ніжно, її очі прилипали до його губ і з’являлося відчуття, що світ усміхається разом з ним.

— Мені час відвезти вас додому, — посерйознішав він.

— Але ж я не все побачила. — Велері метнула швидкий погляд на дерев’яні східці, що вели нагору.

— Там спальні, — дивився він на неї. — Умебльовані.

— Покажіть.

На його губах мелькнула тінь усмішки — настільки швидкоплинна, що Велері одразу засумнівалася чи не привиділося те їй. Він спокійно відвів погляд від її обличчя й подивився на сходи.

— Прошу, — з бездоганною галантністю, жестом запросив нагору.

Дерев’яні східці поскрипували під кожним їхнім кроком. Велері міцно затисла тканину спідниці, щоб не наступити на поділ. Даніел відчинив перед нею двері спальні.

Вона переступила поріг і мимоволі вловила ледь відчутний аромат воску від підлоги й пряний відгомін сандалового дерева. Кімната й справді виявилася умебльованою: шафа, комод, крісло біля вікна. У кутку стояла дорожня скриня, а поруч з нею — велике, застелене ліжко. 

Даніел залишався біля дверей. Між ними декілька кроків, але їй здавалося, що спина відчувала тепло його тіла. Серце гучно стукотіло у грудях. Заплющивши очі, вона повільно набрала в груди повітря й так само повільно випустила його. Відтак сміливо повернулася до нього.

Він стояв обіпершись плечем на одвірок, ледь помітно схиливши голову. Його вустами майнула та ж сама майже невловна усмішка, значення якої Велері знову не могла розтлумачити. Їй дуже хотілося б знати, що він там собі таке думав.

Вона судомно сковтнула, розриваючись між бажанням щось сказати й поривом зробити крок назустріч. Але поки збирала рештки сміливості, Даніел повільно відштовхнувся від одвірка й ступив до неї. Крок. Другий. І він підійшов упритул.

— Велері... —  схилився до її обличчя, з болісною ніжністю, зазираючи у вічі. — Це ж не проста цікавість, — його голос перетворився на ледь чутний шепіт. — Не бажання допомогти порадою змусило вас піднятися цими сходами, чи не так?

Його теплий шепіт лоскотав щоку. Його аромат огорнув її, позбавляючи здатності ясно думати.

— Ні, — видихнула, упиваючись відчуттям його близькості.