⚜ Розділ 21 “Загадати його”

Вузька протоптана стежина попетляла між старими деревами. Довкола було тихо й безлюдно, лише декілька хлопчаків вовтузилися неподалік, біля пагорба.

Там, де з-під землі брав початок струмок, ріс віковий тис. Його густа, розлога крона створювала під деревом вічну тінь, де й трава рости не хотіла. Велері підійшла ближче, роздивляючись стовбур, вкритий вузлуватими канавками, що тягнулися знизу догори. Коли добре придивитися, можна було де-не-де помітити старі мідні монетки, настільки глибоко втиснуті в кору, що вони давно стали частиною дерева. 

Даніел спинився поруч, заклавши руки позад себе. Прискіпливо оглянув дерево й ледь схиливши голову, завважив:

— Схоже, деякі з цих монет пам’ятають не лише королеву Анну, а й велику пожежу.

Велері обернулася до нього, зацікавлена тією впевненістю, що прозвучала в його голосі.

— З чого ви це взяли?

— Погляньте, метал майже зрісся з деревиною. Тис росте дуже повільно й щоб настільки поглинути підношення, знадобилося як мінімум століття. Проте свіжих монет я не бачу.

Даніел зробив паузу, а тоді ледь помітно кивнув у бік пагорба, де дітлахи продовжували вдавати, ніби граються, але час від часу кидали на них нетерплячі погляди.

— Гадаю, причина не в тому, що люди перестали вірити в дива. Просто он ті юні джентльмени, — кутик його вуст сіпнувся у напівпосмішці, — ніяк не дочекаються, поки ми підемо. Для нас — загадане бажання, а для них — можливість купити їжу.

— Тоді це все пояснює, — всміхнулася Велері цій простій, приземленій іронії. — Виходить, ми заважаємо їхньому "полюванню"?

Вона дістала монету, що її дала Емма, й посерйознішала. Відшукала в корі глибоку, вузлувату канавку й обережно втиснула її туди. Тоді затулила долонею й заплющивши очі загадала усе, про що просила Емма.

Даніел мовчки спостерігав за нею.

— Вірите в це? — спитав, щойно вона відійняла руку від шорсткого стовбура.

— Не знаю. Але, гадаю, перевірити варто. Нікому від цього гірше не стане, а декому й навпаки, — її погляд метнувся до хлопчаків, що чекали неподалік, вже не приховуючи нетерпіння.

— Тоді… — Даніел умовк.

Він розстебнув маленький ґудзик на зап'ясті, стягнув з правиці тонку світло-сіру рукавичку з м’якої лайки й стис її у лівій руці. Відтак розкрив поли темно-синього сюртука, витягнув з кишені жилета шкіряний гаманець. Дістав звідти срібний шилінг і простягнув його Велері на відкритій долоні. 

— Загадайте те, чого найбільше прагнете ви сама. 

Її погляд прикипів до його долоні. Можливо, він того й не знав, та зняти рукавичку перед леді — нечуваний жест інтимності. А коли джентльмен ще й торкається руки дівчини без пальчатки — це майже рівнозначно освідченню. Та довго над тим вона не роздумувала, взяла срібну монету, торкнувшись кінчиками пальців його руки. І повернулася до стовбура.

Ще якісь три з лишком роки в такий момент у її голові промайнули б сотні дівочих мрій, але тепер було лише одне-єдине бажання.

Велері відшукала щілину в корі, якомога далі від інших монет. Втиснувши туди шилінг, заплющила очі й загадала… його.

“Щоб у нас був шанс”, — благально додала подумки.

Даніел дивився, як вона повільно відійняла руку від стовбура й промовив тихо та вдумливо:

— Я б дуже хотів, щоб ваше бажання здійснилося.

— І я… — опустила вона голову, опановуючи себе.

— Ходімо, кеб нас чекає.

Вони попростували тією ж стежиною назад. Щойно вона поширшала, Даніел порівнявся з нею й Велері, підозрюючи, що кращого моменту може не бути, набралася сміливості.

— Даніеле, — пропустила вона усі формальності, — якщо ви не проти, я б хотіла побачити ваш будинок.

Він не одразу спинився, але його кроки сповільнилися. Відтак повернув до неї голову, й цей рух здався Велері аж занадто затяжним. На його обличчі жоден м’яз не сіпнувся, але він знову дивився так, ніби намагався переконатися, що правильно почув її слова.

“Авжеж, леді ніколи не проситься додому до неодруженого чоловіка”, — подумала вона, усвідомивши наскільки непристойною є озвучена пропозиція. Куди непристойнішою, ніж знята ним рукавичка. Але її це не спинило.

— Ви допомогли мені знайти той тис, я б хотіла віддячити, — пояснила сквапно. — Я подумала, що могла б дати вам декілька порад, поки ви ще не взялися за облаштування житла. Адже жіночий погляд у такому ніколи не завадить.

Вона й сама дивувалася, звідкіля в ній взялося стільки тієї зухвалості.

Даніел остаточно спинився, розглядаючи її обличчя. Замість подиву чи спантеличення, на його губах з’явилася ледь уловна усмішка. Він подивився повз неї на кеб, а потім знову на неї.

— Жіночий погляд, говорите? — повільно повторив її слова, мовби смакуючи їх. — Що ж, гадаю, що мій будинок саме на ваш погляд і чекає.

— Тоді… їдемо? — затамувала вона подих.

— Їдемо.

Велері тихесенько видихнула. До цього вона не усвідомлювала, наскільки сильно стискала долоні, аж доки не розтиснула їх, відчувши легкий біль у пальцях.

Вона почула як Даніел попросив візника підвезти їх до пекарні на розі його вулиці.

— Трохи пройдемося пішки, — пояснив він, щойно дверцята зачинилися. — Я не можу привезти вас до самого порогу. Візник бачив, як ви сідали в кеб біля лікарні, і він цілком може здогадатися, хто ви. Це ризик. До  того ж моя вулиця доволі тиха й двоє людей, що йдуть на відстані, привернуть куди менше уваги, ніж екіпаж, що спиниться прямо під моїми дверима. Якщо ми вже порушуємо правила, то хоча б зробимо це з максимальною обережністю, щоб мінімізувати шкоду.

— Звісно, я все розумію, — тихо відповіла Велері.

— Потім я знайду для вас новий екіпаж. На щастя, біля пекарні вони проїжджають часто, — ділився планами він.

І так завзято підходив до цієї справи, що Велері мимоволі всміхнулася його плану. Ця його чоловіча завбачливість давала дивне відчуття захищеності.

— А тепер — Даніел зручніше вмостився на сидінні й зосередив усю увагу на ній, — розкажіть мені про своє захоплення малюванням.