20.1

— Поїдьте зі мною у Гайд-парк.

Якщо він і здивувався, то не виказав подиву. Лише поглядом вивчав її, намагаючись відшукати причину цього раптового пориву.

— Вам же відомо, що у цю пору в Гайд-парку безліч відвідувачів? — поцікавився незворушно. — Нас можуть помітити разом.

— Та частина парку, куди мені потрібно, віддалена. Ризик когось зустріти там — мінімальний.

— Але все одно ризик, — спокійно дивився він на неї.

Велері рішуче підвелася.

— Я готова ризикнути.

— Можна поцікавитись: заради чого?

Розтиснувши пальці, Велері показала йому мідну монету на своїй долоні.

— Емма, та молода жінка з сухотами, дала її мені, щоб я загадала для неї бажання біля старого тиса в Гайд-парку. Вона вірить в це. І я маю поїхати туди сьогодні.

Даніел перевів погляд з монети на неї. Його очі злегка звузилися, зібравши у кутиках ледь помітні зморшки й випромінювали таку ніжність, від якої у її грудях ставало тісно. 

— Тоді їдьмо, — промовив він. — Хіба я можу відмовити, коли ви дивитеся на мене так... і з такими намірами?

“О, небеса, він же не міг знати про мої справжні наміри?..” — Велері ледь не скривилася й сквапно схилилася над столом, ховаючи від нього думки. Вхопила свою теку, вкинула туди олівці й прихопила рукавички з капелюшком.

— Я готова.

— Прошу, — Даніел, елегантним жестом руки пропустив її вперед.

Дорогою вона натягнула пальчатки, але капелюшок так і залишався у її руках.

— Вам доводилося чути щось про той тис? — спитала, коли вони виходили з лікарні й мимоволі відзначила, що на вулиці побільшало люду.

— Ні.

— Дивно, я теж нічого не чула, хоча за три роки вивчила кожен куточок парку. Він біля південного пагорба.

Кеб чекав перед входом. Даніел обвів поглядом округу й подав їй руку, долонею догори, допомагаючи забратися всередину. Щойно дверцята зачинилися, він затулив шторками вікна, ховаючи їх від сторонніх поглядів.

Кінь смикнувся й дзвіночки на його упряжі весело задзеленчали. У тісному просторі кеба стояв далеко не кращий аромат: легкий запах цвілі від оббивки сидінь змішався з кінським потом та дьогтем, яким візник недавно змастив колеса. Від попередніх пасажирів залишився стійкий аромат дешевого тютюну й солодкуватий запах чиїхось парфумів, що в’їлися у вицвілу фіранку.

Велері прилаштувала свою теку на колінах і наділа капелюшок, швидкими, вправними рухами зав’язавши шовкові стрічки під підборіддям.

Даніел сидів так близько від неї, що вони майже дотикалися одне до одного плечима в моменти, коли коні оминали інші екіпажі, чи повертали вбік.

Велері не витримала.

— Чому таке взагалі стається? — спитала вона.

Даніел повернув до неї голову і його брови зсунулися до перенісся.

— Те, що було сьогодні з тією жінкою, — уточнила вона.

— Обструктивні пологи, — видихнув він. — Раніше майже завжди закінчувалися трагічно. Сім'я Чемберленів тримала свій винахід — акушерські щипці — у суворій таємниці майже півтора століття. Передавали інструмент від батька до сина, поки тисячі жінок помирали в муках. Це жахлива історія насправді, — Даніел на мить замовк і відвів погляд. — Коли хтось із Чемберленів приїжджав на пологи, вони привозили інструмент в позолоченій скрині й усіх виганяли з кімнати, а породіллі зав’язували очі, щоб вона його не побачила. Працювали під ковдрою, щоб ніхто не почув звук металу й не видав таємниці. На щастя, тепер цей інструмент мають хірурги й допомагають у важких випадках.

— Цей інструмент… він завжди допомагає? — спитала Велері й завмерла в очікуванні відповіді.

— На жаль, ні. 

Вона розчаровано опустила погляд на свої руки, складені на колінах.

— Але яка причина? Чому так взагалі стається? — спитала надломленим голосом.

— Природа не дає можливості народити. Велері… — Даніел знову повернувся до неї й без вагань накрив її стиснуті на колінах долоні. Дивлячись в очі, продовжив: — Мені шкода, що таке сталося з вашою матір’ю. І шкода, що сьогодні ви знову це переживали. Я не маю сили бачити вашу вразливість і наполягатиму на тому, щоб леді Девон обмежила вам відвідування найважчих хворих.

— Ви не зробите цього! — задзвенів обуренням її голос. — Я… потрібна їм.

— Я знайду вам інше заняття. Будь-що, що припаде вам до душі.

— Ні.

— Велері, — він відчутніше стис її руки, — я ледь не щодня бачу ваш біль, через пережите в тих стінах. І не можу вас від цього захистити.

Вона не відвела погляд, дивилася на нього з легким розгубленням. “А що ти хотіла почути від того, кому судилося покохати настільки сильно, що втративши тебе, він не схоче жити?” — питав внутрішній голос і вона різко опустила погляд на його шийну хустину.

— Я не шукаю захисту, докторе Мортон.

Даніел відпустив її руки, але напруга між ними лише зросла.

— Велері… — майже процідив він крізь зуби. — Коли я бачу ваш біль — мені болить в рази дужче.

Це зізнання, вимовлене натужно в гаморі шумної вулиці й безтурботного дзеленькоту дзвіночків, її серце проігнорувати не могло. У грудях замлоїло. Погляд ковзнув доверху, до його обличчя, де застигла слабка, майже мученицька посмішка — як підтвердження сказаного.

Вона мовчала й навіть очима не кліпала. Його неймовірна вразливість перед нею, його близькість, його запах, його очі  — все дурманило, п’янило свідомість. Яким же до болю потрібним і дорогим він був.

Наче уві сні, вона повільно простягнула руку й обережно притулила долоню до його грудей. Під тонкою пальчаткою відчулася цупка вовна сюртука, але десь там під нею билося його серце. І билося в тому ж ритмі, що і її. А її серце кожним своїм ударом належало йому… завжди йому.

— Даніеле… — прошепотіла, не відриваючи погляду від його вуст.

Він накрив її руку своєю, міцно притиснувши її долоню до своїх грудей. Дивився у вічі, потемнілим від внутрішньої боротьби поглядом. І нова хвиля напруги, солодкої та болючої, накрила їх обох, але кеб різко похитнувся й спинився.