⚜ Розділ 20 “Я бачу ваш біль”

Велері сиділа, низько схилившись над малюнком. По обидва боки від неї горіли свічки у свічниках, м’яко освічуючи її зосереджене обличчя й аркуші, розкладені столом. Переносячи вже третє зображення зі старого фоліанта, вона зовсім втратила відчуття часу, перебуваючи у своєму затишному світі.

З коридору почулися кроки. "Даніел", — промайнуло у думках і олівець завмер у її пальцях. Вона поквапилася відкласти його й випрямила спину, намагаючись дібрати спокійного вигляду. Але замість Даніела у відчинених дверях з'явилася Доріс, служниця з маєтку Амелії. Вона тримала у руках кошик, а за її спиною маячила доглядальниця.

— Леді Велері, — схилилася в глибокому поклоні Доріс, так і застигши на порозі. — Я привезла вам обід. Леді Амелія наполягала, щоб ви неодмінно поїли.

Велері знову вхопила вугільний олівець та схилилася над столом, тамуючи розчарування.

— Дякую, Доріс, — відповіла добре відточеною, ввічливою усмішкою. — Залиш кошик і вертайся в маєток. Я не потребую твоїх послуг.

Щойно служниця вийшла, Велері скосила погляд на кошик, що наповнював невеличку кімнатчину нав’язливим солодкуватим ароматом фруктового пирога. І підтягнувши його до себе, відкинула білосніжну серветку з вишивкою. Крім пирога служниця принесла бутерброди з шинкою, нарізаний сир, декілька яблук та мигдальне печиво. 

Вона підняла кошик, здивувавшись його несподіваній важкості й, вийшовши в коридор, відшукала сестру-доглядальницю.

— Будь ласка, — простягнула вона його, — віддайте тим, кому це потрібніше.

Вернувшись до сховища, Велері вмокнула перо в чорнильницю й взялася деталізувати малюнок, знову сповна зосередившись на роботі. Старалася, як ніколи досі, бо їй хотілося, щоб він побачив не просто копію, а досконалість.

Тихих кроків Даніела вона не почула. А він і не став сповіщати про свій прихід, прихилився плечем до одвірка й завмер, зачудовано спостерігаючи як вона схилилася над малюнком, сидячи на краєчку стільця. Ледь помітно посмикувала губами, майже в такт кожному поруху пера, наче то було її таємне спілкування з папером, а м’яке сяйво високих свічок з обох боків, теплими іскрами вигравало у її зачісці.

Декілька митей — і її зосередженість обірвало знайоме відчуття, що настійливо підказувало: вона не одна в кімнаті. Можливо, раніше це й здивувало б, але не тепер, коли його погляд відчувався шкірою як теплий, майже фізичний дотик, а серце радісно затріпотіло, ще до того, як вона повільно підвела очі.

— Я не почула, як ви підійшли, — промовила тихо, шукаючи на його втомленому обличчі проблиск якоїсь надії.

— Все добре, — Даніел знав, що вона хоче почути. — Містер Арден врятував обох. Він добре знається на своєму ремеслі.

— Хвала небесам, — з грудей Велері вирвалося полегшене зітхання. Вона того й не усвідомила, бо відчувши, як затремтіли пальці, поспіхом відставила перо якомога далі від малюнка, боячись, що випадкова пляма чорнила зіпсує годину праці.

Даніел нарешті відірвався від одвірка та ступив до столу. Велері здалося, що й час уповільнився, коли він спинився поруч, ледь не дотикаючись до неї. Мовчки вивчав її роботу, ковзаючи поглядом від одного малюнка до іншого, а тоді й до останнього, на якому ще й чорнила висохнути не встигли.

Вона майже не дихала, чекаючи на його вердикт.

— Прекрасна робота, леді Велері, — нарешті повернувся він до неї, дивлячись з висоти свого зросту. — Вирішили перевершити оригінал? — лукаво примружив очі.

Велері ледь помітно посовалась на стільці, намагаючись приховати сум'яття, від дивної суміші відчуттів. Його слова змушували її сяяти від гордості й одночасно ніяковіти, почуваючись маленьким дівчам, яке вперше похвалили за старанність.

— Всього декілька копій залишилося, — проказала стиха, примостивши долоні на краєчку столу.

Аж тут усвідомила, що на її руках немає пальчаток. Вона стягнула їх, щоб не забруднити чорнилом, яке майже неможливо вивести з білого шовку. Піддавшись пориву, сквапно сунула руки під стіл.

— Так, лише декілька, — без ентузіазму протягнув Даніел, знову роздивляючись малюнки, але тепер його думки, здавалося, були вже деінде. — Я не бачив вашої карети під стінами лікарні, — завважив, ніби між іншим.

— Кучер прибуде о восьмій, — її погляд наткнувся на монету на столі поруч з розгорнутим фоліантом.

Даніел відірвався від того споглядання й повернувся до неї.

— Сьогодні я звільнився раніше. Маю відвідати контору з наймання прислуги — мій дім досі стоїть пусткою, я навіть не встиг знайти служницю, — його обличчям промайнула тінь усмішки. — Якщо ви не проти, я міг би завезти вас додому зараз.

“Немає слуг... порожній дім”, — зачепилася вона за ці його слова. А тут ще й пам’ять підкинула розмову з Еммою: “Щастя було, хоч і недовге... дехто за усе життя такого не пізнає”. 

“Так, було б зовсім безглуздо не пізнати взагалі…” — подумала Велері, потягнувшись за холодною монеткою, вже й не згадуючи про ті пальчатки. Вона ж саме це й планувала — переступити межу дозволеного. Щоправда, не зовсім уявляла, як то станеться. А тут доля — та сама доля, яку вона так відчайдушно мріє обманути, — сама підсовувала їй ідеальний шанс втілити план.

Велері підняла голову й рішуче подивилася на нього.

— Я можу попросити вас про послугу? 

— Будь-яку, леді Велері, — його очі тепло примружилися, і в них читалася готовність виконати чи не найскладніше її прохання.