19.1

У цей момент в коридорі зчинилась метушня й гам. Велері підхопилася на ноги, не розуміючи, що коїться. В палату увірвалося двійко чоловіків, несучи на руках ледь притомну жінку. Її, закинуті на їхні плечі, руки здавалися безживними, голова безвільно прихилилася до плеча старшого чоловіка, а чорне волосся звисало довгими, сплутаними пасмами.

— Сюди! — керувала ними доглядальниця, вказуючи на пусте ліжко.

Жінку обережно вклали туди й погляд Велері зачепився за її випнутий живіт. Вона заціпеніла від жаху.

— Повитуха нічим не допомагає, — у схвильованому голосі чоловіка, що не відпускав її руку, чувся відчай і благання. — Друга доба. В неї не залишилося сил.

До палати швидким кроком увійшов Даніел. Рішуче спинився біля ліжка й, ігноруючи загальну метушню, схилився над знесиленою жінкою, перевіряючи серцебиття. Не відпускаючи зап’ястя та не зрушуючи очей з її обличчя, він з непорушним спокоєм скомандував доглядальниці:

— Хірурга. Негайно. 

Доглядальниця миттю кинулась до дверей.

— Виведіть усіх відвідувачів, — так само спокійно й беззаперечно звелів він, звертаючись до іншої сестри.

У Велері похололо у грудях від його моторошно-спокійного тону й здогадки.

“Мілорде, я не в змозі допомогти. Леді Маргарет… помирає разом з дитям…” — пробрався крізь тенета пам’яті розпачливий голос повитухи з минулого. І вона знову те юне дівча, що заклякло посеред холодного коридору графського маєтку. Скам’янілий жах на обличчі батька, кулак притиснутий до його рота. Сльози. Холодний, нестерпний розпач. І от вона вже на колінах перед розп’яттям. Молитви, слова, благання… І все без відповіді. Все марно.

Велері й не усвідомила, що її очі, затуманилися слізьми.

— Ви не маєте цього бачити, — Даніел постав перед нею, затуливши собою ту картину.

Обережно торкнувся передпліч, зазирав в очі, змушуючи подивитися на нього. 

— Ходімо, Велері, — обійняв її за плечі й, не даючи озирнутися, повів з палати.

У коридорі юрмилися відвідувачі пацієнтів та зневірений чоловік тієї жінки. Не звертаючи на них уваги, Даніел відвів Велері убік. І вона спиною прихилилася до холодного каменю. Він відпустив її плечі лише тоді, коли переконався, що стіна слугує їй надійною опорою, але залишався неприпустимо близько, готовий при потребі підтримати її.

— Я вже бачила… — прошепотіла вона й повільно підвела до нього очі.

Даніел насупив брови, силуючись осягнути ті слова. 

— Моя мама... — тихо додала Велері. — Лікарня Святої Маргарити. Амелія її іменем назвала.

“І мене така ж доля чекає…” — непрошена сльоза скотилася її щокою. Коли Нора озвучила своє жахливе передбачення, вона вже знала, як то буде… вже бачила.

 Помітивши її стан, Даніел ступив майже впритул. Обережно торкнувся її плечей.

— Дихайте, Велері, — прикував поглядом. — Глибокий вдих і видих. 

Її груди високо піднялися й повільно опустилися.

— Ось так. Чудово, — похвалив він її.

Вона зробила ще декілька глибоких вдихів, перш ніж пошепки спитати:

— Хірург… здатний хоч щось вдіяти?

Даніел твердо кивнув головою.

— Звісно. Він використає форцепси. Цей інструмент винайдений спеціально для таких випадків. Якщо дитя ще має сили і його положення дозволить, щипці врятують обох. Надія є.

Велері мало розуміла з того, що він сказав, але її свідомість міцно вхопилася за те, що надія є. І тінь полегшення промайнула по її обличчю.

В цей самий момент повз них промчав хірург з дерев’яним ящиком у руках. І Даніел, не відводячи погляду, повільно відійняв руки від її плечей.

— Сестро! — покликав доглядальницю, що заспокоювала чоловіка неподалік І знову зосередив увагу на Велері. — Вам краще поїхати додому. Я відішлю з вами сестру.

Велері сквапним рухом витерла зі щоки мокрий слід від сльози й замотала головою.

— Усе добре. Чесно. Я малюватиму в сховищі. Малювання допомагає… завжди.

Даніел вагався ще мить.

— Сестро, — звернувся до доглядальниці, що якраз підійшла до них, — відведіть леді Велері в книжкове сховище. — Він знову перевів погляд на Велері. — Я прийду, щойно зможу. А ви, Велері, пообіцяйте, що не вдаватиметься до похмурих роздумів, поки я зайнятий.

Велері легенько кивнула.

— Обіцяю.

— ໖ —