⚜ Розділ 19 “Зів’яла квітка”

Кожен її крок здавався непристойно гучним в довжелезному коридорі. Але Велері не збавляла ходу, аж поки не спинилася перед знайомими дверми кабінету. Глибоко вдихнула й вже хотіла було постукати, та рука так і завмерла в повітрі — двері виявилися замкненими.

— Доктор Мортон в палаті найважчих хворих, леді Велері, — промовила сестра, тихо оминувши її.

Велері ледь не підстрибнула з несподіванки. “І вміють же ці доглядальниці так безшумно пересуватися”, — з досадою подумала вона. Провівши поглядом її тендітну фігуру в коричневій сукні з фартухом поверх, що білів у напівтемному коридорі, Велері рушила до палати.

Спинившись перед дверми, вона не вагалася, безшумно прочинила їх. Її одразу огорнув притишений гомін голосів звідусіль, і в ніздрі вдарив ще нав'язливіший, ніж у коридорі, гіркуватий запах ліків та оцту, що давно намертво в’ївся у стіни. Погляд прудко ковзнув рядами ліжок і спинився в іншому кутку кімнати.

Даніел, схилившись до хворої, щось тихо розпитував, тримаючи її зап’ясток. Здавалося, уся його увага була повністю поглинена пацієнткою, підкреслюючи його серйозність та недосяжність. Але мить — і він, наче відчувши на собі її погляд, повернув голову. Їхні очі стрілися через усю палату. Велері безшумно видихнула, дозволяючи радісному хвилюванню збуритися у грудях.

Даніел випростався, не зводячи з неї погляду. Повільно схиляючи голову у вітальному поклоні, він, здавалося, насолоджувався кожною секундою, знову перетворюючи звичний жест на щось глибоко особисте, зрозуміле лише їм двом. Ця навмисна неквапливість була його єдиним способом відкрито продемонструвати глибину свого захоплення і нагадати про їхню близькість. Його губи при цьому ледь-ледь усміхалися, а погляд продовжував обдавати теплом, наче так і промовляючи: “Я знав, що ви прийдете”. Мовби у підтвердження, куточок його вуст ще вище смикнувся.

Він, безсумнівно, умів спілкуватися поглядом. Чи це лише вона розуміла ту мову? І теж не змогла стримати легкої усмішки, відповідаючи йому елегантним кивком.

Вони заледве розірвали те споглядання. Даніелу довелося повернутися до сестри. Він забрав з її рук книгу догляду й взявся самостійно робити записи. Велері видихнула й, обіймаючи теку, привіталась з Мартою. Дівчина мала бадьоріший вигляд, хоча її обличчя залишалось в такому ж жахливому стані, а на руках, з’явилися бинти.

Погляд Велері ковзнув до іншого ліжка, що привернуло її увагу прив’ялою яскраво-червоною квіткою маку біля подушки.

Вона підійшла ближче. Емма перебувала в стінах лікарні понад місяць. Її лихоманило й вона постійно кашляла. Велері знала, що то сухоти. Молода жінка згасала на очах.

Підібравши спідниці сукні, Велері опустилася на стілець біля неї.

— Еммо, вас хтось навідував? — спитала вона тепло всміхнувшись, хоча насправді  зовсім не до усмішки було, коли глянула на її тонкі, майже прозорі руки.

— Джек, чоловік мій, — тихо відповіла дівчина. 

— Гарна квітка.

— Джек зірвав її на клаптику землі, де мав стояти наш дім. Ми мріяли про нього, відколи побралися. Уявляли яким він буде. Але… я не встигну побачити його.

Від тих слів, у Велері стислося серце. Вона хотіла хоч щось зробити для неї. І зрозуміла, що може.

— Еммо, яким ви його уявляєте? — поцікавилась, витягаючи зі своєї теки чистий аркуш паперу й олівець. — Опишіть детально.

— Ми хотіли збудувати його з червоної цегли. Невеличкий такий, але неймовірно затишний, — Емма заплющила очі. — Широкий димар, різьблені віконниці й вимощена камінням стежина від дверей. А вікна його виходять у сад. Там росте крислата яблуня, що по осені всипає траву червонобокими дрібненькими яблуками. Довкола цілі галявки барвистих квітів, над ними пурхають метелики.

Велері малювала швидкими й різкими рухами, повністю зосередившись на деталях. 

— І високий бук, — слабко всміхнулася молода жінка. — Я б хотіла сидіти ввечері під ним, прихилившись до плеча Джека.

Емма протяжно закашлялася, притуливши до губ хустинку. І як тільки напад стих, знову заплющила очі й продовжила:

— Ми б змурували великий камін у вітальні. Поставили б два м’які крісла біля нього, щоб проводити там зимові вечори. Там потріскували б дрова, відблиски вогню гралися б на стінах. А я дивилася б у його очі й бачила там безмежне кохання. Я завжди його бачу в його очах.

Вона притихла. Повільно накрила одну долоню іншою й казала далі:

— У нас була б маленька кухня. Я б готувала там вранці, коли усе довкола заливало б світло із двох маленьких вікон, прикритих маленькими фіранками, оздобленими рюшами й мереживом. Джек... Він зайшов би до мене з букетом польових квітів. На них ще й ранкова роса не встигла обсохнути. Але їхній аромат… Я вткнулася б в них обличчям і вдихала б запах поля й лугу. А він би мене обіймав.

Її очі розплющилися.

— Але того не станеться.

Велері розтушовувала тіні на стіні намальованого будинку, відчуваючи, як до горла підступає тугий клубок. Вона намагалася проковтнути його й простягнула малюнок Еммі.

— Ось, я спробувала зобразити ваш будинок, — прошепотіла вона.

Молода жінка взяла його кволими, висохлими пальцями. Папір тремтів у її руках.

— Саме такий… — прошепотіла, довго вдивляючись у малюнок. — Я його побачила.

— Одужуйте, Еммо, й ваш Джек обов’язково збудує його для вас.

Це був чистий обман. Дівчина згасала з кожним днем, а див у цих стінах не буває. Велері встигла переконатися.

Вона кинула погляд на зів'ялу квітку маку й взяла до рук теку, що лежала на колінах і вже хотіла було підвестися.

— Зачекайте, — тихо спинила її Емма. Вона знову закашлялася й щойно напад стих, тихо додала: — Я хочу вас попросити про дещо… дуже особисте.

— Звісно, — Велері глибоко й непомітно вдихнула, опановуючи себе й знову склала руки на своїй теці на колінах, приготувавшись уважно слухати.

— На південному пагорбі Гайд-парку є старезний тис. Там, де бере початок струмок на виріжку. Люди вірять, що якщо у його кору вкласти монетку й загадати бажання — воно неодмінно здійсниться. — Вона дістала з-під подушки монету. — Джек… він не зробить цього, коли я попрошу. А ви… Загадайте для мене бажання. — Емма простягнула долоню.