⚜ Розділ 18 “Найзабороненіше суспільством”

“Звісно, трилисник — символ Ірландії!” Велері згорнула книгу перів й затарабанила пальцями по поверхні столу. Це означало, що злочинець, ймовірно, мав міцні зв’язки із Зеленим островом, що ускладнювало пошуки. Їй нічого не лишалося, як зачекати поки Марта опише, а вона намалює ту печатку. Вона все ще сподівалася, що то був чийсь особистий символ.

Щоб прогнати важкі, неприємні думки, Велері навідалася до дитячої. Там завжди панував затишок і безтурботність — Амелія робила все, щоб діти росли щасливими. Вона сиділа на ворсистому килимі посеред кімнати з купою іграшок і бавилася з ними. В такі моменти Амелія аж ніяк не нагадувала ту стриману, високоповажну графиню, якою її знало суспільство.

Велері тихо причинила за собою двері. Старша, п'ятирічна Лія, з радісним вереском кинулася до неї, на ходу пропонуючи пограти в «хованки» за важкими оксамитовими портьєрами. Велері присіла, аби обійняти пустотливе дівча й широко всміхнулася до Амелії, згадавши, як і вони дітьми обожнювали такі пустощі. А тоді затулила долонями очі й взялася нарочито гучно рахувати. 

Веселощі та дзвінкий сміх, що наповнив увесь поверх, обірвало лиш важке бамкання підлогового годинника, який збирав всіх до вечері рівно о восьмій.

Після вечері, Велері зачинилася у кімнаті й до опівночі не випускала з рук олівця. 

Можливо, вона й хотіла б зобразити на папері щось інше, але інше не виходило. Рука керувалась чимось своїм, вкарбовуючи в папір риси його обличчя, кожну лінію, кожну тінь, що торкалася його вилиць у світлі свічок, кожну емоцію, що приховували його очі.

Вона сховала його портрет на саме дно ящика столу, разом з тим малюнком, що так по-безглуздому потрапив до його рук. 

Наступного ранку Велері прокинулася ледь не на світанку. Їй хотілося мати бездоганний вигляд. І вона, безсумнівно, його мала навіть у простій рожевій сукні — єдиній сукні, яку могла застебнути без допомоги служниці — без прикрас і вишуканої зачіски, з простим капелюшком того ж відтінку.

“Ти сліпо летиш у прірву і його тягнеш за собою”, — подумки сказала вона своєму аж занадто задоволеному відображенню у дзеркалі. Але ж хіба серце слухало той голос? Та й уява вигадувала різні сценарії, де їм таки вдається обманути долю. Де Даніел працює лікарем, а вона на кошти зі свого трастового фонду відкриє школу малювання, опікуватиметься талановитими дітьми, вчитиме їх.

Це були лише хиткі мрії. Але існувала й реальність. Реальність, у якій її життя вже безповоротно змінилося. Бо знала, що той перший тремкий дотик до губ, забути ніколи не вдасться. Як і наступний пристрасний, шалений поцілунок, від якого земля тікала з-під ніг, тож і доводилося в солодкій знетямі хапатися за нього. 

Ні, таке нізащо у світі не забути. Вона згадувала, як довгі години втихомирювала емоції, а тоді прийшла у його кабінет з малюнком, де єдиного погляду на його губи вистачало, щоб боротися з бажанням знову відчути їх дотик, пірнути у його обійми, мліти від теплих пальців на своїй щоці. Вона щосили уникала дивитися на ті губи, на ті руки, на нього, борючись з нав’язливим відчуттям, що точка неповернення пройдена. 

“Просто дивіться, як і раніше” — порадив він так, наче це ще можливо було.

Велері набрала повітря, наскільки те дозволяла зробити туго затягнута шнурівка корсета й шумно видихнула, привернувши увагу служниці. Та, сприйнявши усе на свій рахунок, поквапилась подати їй напахчені улюбленими лавандовими парфумами пальчатки. Натягуючи їх, Велері знову подумала про Даніела. Вона хотіла спробувати з ним усе, наскільки б безсоромним та гріховним це не було. І у неї був план.

— Мел, кучер вчора весь день провів під лікарнею. Сьогодні я відпущу його, — сповістила вона сестру за сніданком. — Допізна перемальовуватиму малюнки. Тож нехай просто заїде за мною о… восьмій вечора.

Велері ще за вечерею розповіла Амелії про прохання Даніела допомогти з малюнками. Сестра сприйняла усе доволі добре. Втім, хіба їй не байдуже, як вона проводить час у тій лікарні?

— В такому разі я пришлю служницю з обідом. Не личить леді, харчуватися в лікарняній їдальні, — відповіла Амелія.

Велері тактовно змовчала, що вона вже і їжу з таверни встигла спробувати. Не варто було підставляти Даніела. І длубаючи виделкою омлет, повідомила:

— На шляху до лікарні заїду в академію мистецтв, треба взяти спеціальні фарби для малювання. Той фоліант доволі… складні малюнки має.

Вона трохи злукавила, просто хотіла завезти Лео тістечок, що їх напередодні напекла кухарка. Знала, що мініатюрні мигдальні макаруни, присипані цукровою пудрою неодмінно сподобаються йому. Цей хлопчак мав надзвичайну слабкість до солодощів.

Служниця дбайливо загорнула тістечка у пергамент, але відчутний аромат ванілі й мигдалю, що просочувався крізь папір, швидко наповнив карету дражливо-солодким запахом. Та Велері зовсім не помічала цього аромату. Трясучись в кареті, вона прокручувала у думках адресу будинку, що його орендував Даніел. 

Та вулиця знаходилася відносно недалеко від лікарні. Вона заледве поборола бажання наказати кучеру поїхати в об’їзд, щоб поглянути на його будинок.

Карета спинилася перед ворітьми академії мистецтв і кучер поспішив відкинути підніжку, подав руку. Служниця залишилася в кареті. Правду кажучи, Велері взагалі не розуміла сенсу возити її повсюди з собою. Добре хоч дівчина доволі мовчазною, ненав’язливою та тямущою була.

Всередині академії панувала ранкова напівтемрява. Велері старалася ступати тихо, бо кроки гучно відлунювали від високих стін. Зазвичай о такій ранній годині Лео знаходився у загальному залі, де займався приготуванням фарб. Але там вона його не знайшла, тож довелося йти у бічне крило, де розташовувалися менші майстерні. 

Вона тихо відчинила одну, вдихнувши запах лляної та сафролової олії, впереміш із запахом свинцевих білил — запах творчості. Нікого. Пішла до інших дверей. Та лиш розчинивши, так і вклякла на місці, не розуміючи, що коїться. Там, у ранковому світлі з вікон, що продирало напівтемряву, стояв Джуліан Брюс. Художник, з яким вона неодноразово перетиналася на світських раутах і різноманітних балах. І він обіймався з… іншим чоловіком.