17.1

В ювелірній крамниці містера Кларенса (як про те гордовито повідомляла дерев’яна вивіска над дверми) пахло воском. Відполірована підлога рипіла під черевиками, коли Даніел розмашистим кроком прямував до прилавка, який освічувала єдина лампа. За ним стояв сам власник — невеличкий метушливий чоловік, що не випускав з рук лупу.

— Містере… — підняв він сиві брови, уп’явшись гострим поглядом у відвідувача. 

Поки той простував напівтемною кімнатчиною, натреноване око ювеліра встигло оцінити вбрання, чоботи та манеру триматися, складаючи уявлення про його платоспроможність. Містеру Кларенсу знадобився не один рік, щоб ідеально відточити це вміння.

— Доктор Даніел Мортон, — представився Даніел, повільно стягуючи шкіряні рукавиці. — Але краще, щоб про мій візит до вас поки що не знав ніхто.

— Звісно-звісно, — виструнчився ювелір. — Докторе Мортон, яка честь. Чим можу бути корисним? Перстень? Чи, можливо, діамант для... нового хірургічного інструменту? Чи коштовний камінь для ланцета? Доволі популярна послуга і я гарантую, що такої оздоби ви ніде більше не знайдете.

Даніел сухо посміхнувся, ігноруючи жарт. Хоча, ще декілька секунд спостерігаючи за обличчям ювеліра, почав здогадуватися, що то, видно, й не жарт. Здається, чоловік перед ним був неспроможний відрізнити доктора медицини від ремісників, ким і є хірурги — охоче вклав би йому в руки й ланцет. 

— Ні те, ні інше, містере Кларенс. Я шукаю обручку. Класичну. Звісно, найвищої якості.

Обличчя ювеліра розпливлося в шанобливій посмішці й лупа нарешті покинула його руки.

— Чудово! Таких обручок ви не знайдете ніде.

Знову “ніде”. Даніел навіть засумнівався чи це правда, бо занадто вже скидалося на заяложену, стандартну фразу.

— Ось: “Надія”, "Серце Афродіти", "Вічність", — містер Кларенс виклав на оксамитову підставку три варіанти. Який розмір вам потрібен?

Даніел відставив на прилавок рукавиці й на мить зам'явся, провівши пальцем по обідку золотого кільця, що йменувалося “Вічністю”. Назва йому здалася ідеальною, співзвучною з улюбленою книжкою Велері. Та й обручка красива, наскільки він міг судити, з розсипом дрібненьких рубінів.

— Розмір... це цікаве питання, — протягнув він в задумі. — Маєте вугільного олівця?

Містер Кларенс поборов здивування й схилився під прилавок в пошуках. Він швидко знайшов довгий олівець і поставив його перед Даніелом, зацікавлено чекаючи продовження.

Звісно, Даніел не знав розмір, але багато спостерігав за її пальцями, обтягнутими тонкою пальчаткою, тримав долоню у своїй руці.

— Її пальці надзвичайно витончені, — поділився він роздумами. — Якщо взяти середній діаметр пальця дівчини стрункої статури й додати, скажімо, одну шістнадцяту дюйма на допустиму похибку... — Даніел зосереджено приклав олівець до вподобаної каблучки. — Гадаю, ось цей розмір буде найближчим.

Ювелір кліпнув дивлячись то на клієнта, то на олівець.

— Тобто... ви розрахували розмір її пальця, за стрункістю статури й олівцем?

— Саме так, — підтвердив Даніел без тіні збентеження. — Крім того, ви ж можете коригувати розмір після купівлі? 

— Звісно, докторе Мортон, — Кларенс злегка похитав головою й усмішка засяяла на все його обличчя. 

— Тоді “Вічність”, найчистіше золото.

— Можливо бажаєте змінити камінь? Молоді міс полюбляють символіку. Рубін — символ кохання, сапфір — символ вірності, топаз — міцності зв’язку.

— Ні, з символом усе добре, — про себе посміхнувся Даніел. — Обручка має бути готова якнайшвидше.Терміновість я оплачу.

— Що ж… — примружився містер Кларенс, — тоді мій підмайстер проведе ніч біля горна. До восьмої ранку обручка чекатиме вас, докторе Мортон.

З ювелірної крамниці Даніел поїхав до клубу джентльменів, членом якого він був ще з часів навчання в Ітоні. Востаннє він заїжджав сюди близько тижня тому, після повернення з Единбурга.

Свого давнього знайомого маркіза Ейлсбері, він знайшов у бібліотеці. Той сидів у глибокому шкіряному кріслі, поглинутий якимись паперами. Очевидно, пов’язаними з притулком для підкидьків, що він його облаштував у Північному Йоркширі, бо на паперах мелькнула назва "Дім Доброї Волі".

Привітавшись, Даніел сів навпроти.

— Маю справу, Томасе.

Томас Ленд, високий тридцятирічний чоловік із пронизливими чорними очима, чий дід колись заснував їхній клуб, відклав папери й уважно подивився на нього.

— Слухаю, Даніеле. Насуплений вираз твого обличчя нічого доброго не передвіщає. 

Даніел коротко розповів про пацієнтку Марту, яку доставили вночі з борделю на краю Лондона, уважно спостерігаючи за обличчям співрозмовника. Але маркіз, як і належить джентльмену його статусу, жодних емоцій не проявляв.

— Я, звісно, утримаюся від деталей того, що він з нею зробив, але мушу констатувати: це патологія розуму і боюсь він не спиниться, — Даніел повільно обіперся на спинку крісла.

— Але чи можна вірити словам такої жінки? — нарешті подав голос Томас.

— Я висновував із характеру травм, а не зі слів. І не можу дозволити цьому зійти з рук. Розумієш?

Маркіз Ейлсбері кивнув.

— Тебе не здивувало, чому я прийшов саме до тебе? — поцікавився Даніел, продовжуючи спостерігати за приятелем.

— Тому що я маю вплив і можу якось допомогти, — самовдоволено припустив маркіз.

— Ні, Томасе, — Даніел зробив паузу, додаючи ваги наступним словам: — Дівчина бачила перстень-печатку з трилисником на руці свого кривдника.

У кімнаті запала тиша.

— Наш? — спантеличено перепитав маркіз.

Даніел кивнув.

— Чорт! — Маркіз вмить звівся на ноги.

Здавалося, якусь мить він не знав чому саме встав. Відтак швидким кроком попрямував до дверей.

— Принеси два келихи хересу з льоху, — звелів лакею, що стовбичив по той бік дверей. Прямуючи назад, додав: — Настрій саме для чогось міцнішого.

Він важко опустився в крісло, нервово смикнув лацкан сюртука й, підперши підборіддя, поринув у задуму.

— Я не знаю… Це може бути будь-хто — кожен член клубу має таку печатку, — міркував він вголос, втупивши очі в брунатну поверхню столика. — Нікого відкидати не можна.