⚜ Розділ 17 “Далеко не простий лікар”

— Докторе Мортон, — почувся стук у двері. — Ви там?

В очах Велері майнув переляк. Даніел сквапно відійняв руки від стелажа й відступив до столу.

Лише один погляд на неї й будь-хто здогадається, чим вони тут займалися: розпашілі щоки, розгублений погляд, заціловані вуста, пришвидшене дихання.

— Так, сестро. — Він поспіхом затушив свічки у свічнику, залишив лиш вогонь лампи з іншого боку столу. — Відчиняйте.

По той бік дверей клацнув важкий засув і вони відчинилися навстіж, впускаючи світло з коридору й прохолодне повітря.

— Докторе Мортон, вас шукає доктор Олівер Холмс, — повідомила доглядальниця й поглядом не відзначивши Велері, що завмерла, тулячись до стелажа.

Даніел подумки похвалив тактовність Маргарет, яка й секунди лишньої не затрималася.

Велері продовжувала тулитися до полиці. Її звична говірливість безслідно щезла. Він мовчки дивився на неї, аж доки сквапні кроки доглядальниці не розчинилися в тиші.

— Не думаю, що зможу перепросити за це, леді Велері, — зізнався тихо, не забуваючи про навстіж відчинені двері. — Вибачення значило б, що я вважаю свій вчинок неналежним або недоречним, а це не так. Це був єдиний спосіб показати вам…

— Я не менше вас хотіла цього.

Її тихі слова, сповнені несподіваної відвертості, змусили його завмерти, фіксуючи й аналізуючи важливість моменту. Жодних сумнівів, жодних причин не залишилося. Він ступив до неї.

— До кого мені звернутися, аби просити честі стати вашим найвідданішим шанувальником?

— Що? — її очі широко розплющилися.

Хоч як хотілося підійти упритул, він був змушений спинитися на відстані витягнутої руки.

— Я знаю, що батька у вас немає. Граф Девонширський — чоловік вашої сестри. Здається, у вас ще є кузен, той, до кого титул вашого батька перейшов. Мені до нього звернутися, щоб спитати дозволу?

Її очі після тих слів ще дужче округлилися. Його повідомлення про те, що не перепрошуватиме за вчинене, куди менший подив викликало, ніж повідомлення про те, що має серйозні наміри.

— Ні, — різко хитнула вона головою. — Не треба ні до кого звертатися, — у її голосі чулися нотки не то розпачу, не то обурення. — Все залишиться в цій кімнаті, як ми й домовлялися, лише між нами. 

Даніел насупив брови. Здавалося, він досі відчував трепет її тіла у своїх обіймах. Смак портвейну на її губах. Її хвилювання й пришвидшене серцебиття, що втихомирювалося, розчиняючись у поцілунку.

— Велері, я розумію вас. Але, очевидно, ви досі не знаєте, що насправді жодних перешкод не існує.

— Наш поцілунок — таємниця, — прошепотіла ледь чутно, ігноруючи його слова. — Він ні до чого ні вас, ні мене не зобов’язує. Ми зробили те, чого хотіли обоє — все.

Оцього він і побоювався, що вона не дозволить наблизитися. Нікому не дозволяє, як вже встиг помітити. То чому він мав стати винятком?

У коридорі віддалено почулись чиїсь кроки й Велері не довго думаючи ковзнула убік, до своєї теки на столі.

— Я залишуся тут, коли ви не проти. Малюватиму, — промовила, схилившись над столом. — Тільки двері не зачиняйте. Ключ мені залишіть, я потім замкну.

“Легко з нею не буде”, — подумав він, мовчки спостерігаючи, як дістала чистий папір й два вугільні олівці, акуратно розставляючи усе в якомусь лише їй відомому порядку.

“Тільки ж я тепер не відступлюся, Велері”, — смикнув він куточком губ, відзначивши, як вона насупила брови, зосереджено роздивляючись старезний малюнок. 

З чималим зусиллям Даніел відірвав від неї погляд. Знову запалив свічки й зібравши кошик, неохоче покинув її одну з відчиненими навстіж дверми.

***

Виявилося, Холмс намірився вручити йому двох своїх учнів. Довелося відмовитися. Хоча наявність помічників — звична практика для лікарів, особливо тих, хто має ступінь, але Даніел розумів, що коли подібні вісті дістануться батька, його реакція буде вибуховою. Посилювати їхній конфлікт він не бажав.

По-своєму батько теж мав рацію. І він чудово це знав. І хоч як би намагався жити власною версією правил, а настане момент, коли вибір буде зроблено не на користь медицини.

З тими думками, Даніел увійшов до палати з найважчими хворими. Хоч доглядальниця й не повідомляла про погіршення, але його турбував стан Марти. До того ж він мав ще перебинтувати їй рани.

Перевіривши пульс, Даніел поставив кілька звичних питань про самопочуття й зосередився на неглибоких порізах на її руках.

— Ви знаєте, хто це був? — спитав тихо, розгортаючи новий лляний бинт.

— Ні... Він був… великий.  — Під дією опіуму, відповідала вона мляво. Її очі ледь фокусувалися на ньому. — Пам'ятаю... перстень.

— Перстень? — перепитав він, завершуючи обгортати пов’язку довкола зап’ястка.

— Він блищав. Срібний. З товстим обідком.

Закріпивши кінці бинта, Даніел взявся обережно накладати пов’язку на другу руку. Його рухи були точними й виваженими, але внутрішня напруга зростала.

— Марто, можливо, пригадаєте ще якісь деталі?

— Овал і… малюнок.

Пальці Даніела на мить завмерли, стиснувшись на бинті.

— Печатка? — перепитав він й схилився ближче, щоб розчути її шепіт.

 — Там… щось чорне було, наче три листки…

Срібний овальний перстень-печатка з товстим обідком. Три листки, інкрустовані чорною емаллю, що ефектно виділяють трилисник на тлі срібла — символ приналежності.

“Прокляття!” — Даніел відчув, як у нього стискаються щелепи. Він занадто добре знав цей перстень.

Майже поспішно він завершив перев’язку другої руки й закріпив кінці бинта. Жоден м'яз на його обличчі не видав його, але рухи втратили натреновану професійну плавність.

— Відпочивайте, Марто. Я скажу сестрі, щоб дала вам ще трохи опіуму, — промовив він, підводячись.

Ігноруючи важкий погляд, що завмер на ньому, Даніел розвернувся й вийшов з палати. Лиш у коридорі дозволив собі зробити глибокий вдих та притлумив бажання потерти пальцями скроні, бо роздуми зайві. Він знав куди мусить навідатися ввечері.