16.1

— Я бачила на вашому столі документи на оренду будинку, — видала на одному подиху.

“Нащо?!” — волав здоровий глузд, але вона заглушила той голос, продовживши: 

— Будинок для вас чи…

І тут нарешті той здоровий глузд наздогнав. Або, може, виховання зрештою свою роль зіграло, бо докінчити вона так і не спромоглася, відчуваючи, як спалахнуло обличчя. 

— Чи?.. — губи Даніела розтягнулися в підозріливій, лукавій усмішці. — Договорюйте, леді Велері.

— Припускаю, ви зрозуміли, — пробурмотіла, сповна усвідомивши, наскільки безсоромною була та цікавість.

— Можливо, але я хочу, щоб ви це сказали.

— Мене втомила ця гра. 

Велері зірвалася на ноги. Декілька сквапних кроків і відвернулася до полиці з книжками. Навіть не намагалася вдати, що роздивляється. Міцно стулила повіки.

Ну, чому поруч з ним саме отак і стається? Чому ця пекельна суміш тривоги та захоплення не протвережує, а заглиблює далі? Чому, знаючи, до чого усе веде, вона думає лише про те, який він гарний, коли всміхається, та який знадний голос має, коли розтуляє губи, дотик до яких вона плекає у сміливих мріях? І чому поруч з ним поводиться, як якась незграбна дебютантка, яка вперше чоловіка побачила, заливається рум'янцем та нітиться від шалених думок? А коли розтуляє рота, то звідти ще й часом якісь непристойності вилітають, реакцію на які вона потім не в змозі стійко витримати. 

Ніжки стільця тихо шкрябнули дерев’яною підлогою, обірвавши ті внутрішні терзання. Її повіки ще міцніше стулилися. Сторожкі кроки заглушило її серце, що в передчутті його наближення наче ошаліло — биття віддавало аж у скроні.

Даніел спинився позаду неї. Не торкався, але його присутність була настільки відчутною, що Велері ледь поборола бажання вхопитися за полицю, побоюючись, що похитнеться від надлишку хвилювання й напруги.

— Леді Велері…

Від його тихого, ледь хриплого голосу її спиною розсипалися сироти. Повіки повільно розтулилися.

— Дім я орендував для себе, — його сиплий голос обволікав відчуттям близькості та довіри. — Існує тільки одна дівчина, яку я волів би бачити в ньому. І бачити, не в тій ролі, про яку ви, очевидно, подумали, намагаючись поставити питання.

Велері сковтнула, ураз відчувши незвичну сухість у горлі.

Даніел схилився ще ближче, настільки, що вона відчула тепло його подиху на своїй потилиці. Чи це була лише гра ошалілої уяви?

— Ви ж здогадуєтеся, що це ви? — прошепотів над її вухом.

Напруга в повітрі стала нестерпною. А її тілом розлилася легка теплота після тих слів.

Підкоряючись невидимій силі, Велері повільно обернулася у своїх шкіряних черевичках, незграбно черкнувши маленьким підбором по підлозі. Час сміливо визнати очевидне: вона ж насправді не та сором’язлива діва, що блиматиме очима, розігруючи святу невинність та невідання. То й годі її вдавати!

— Так, — подивилася йому у вічі, що знаходилися так близько.

— І вас це не лякає? — його очі прикипіли до її губ.

— Ні. Це було невідворотно, — прошепотіла, теж опускаючи свій погляд до його вуст. 

“Як же хочеться спробувати…”  — від самої думки про це, серце знову забилося швидше.

— Велері…

Вона відчула тепло його подиху на скроні. Кінчики пальців на своїй щоці.

Він лагідно погладив її. Схилився ще ближче, але Велері здавалося, що в очікуванні минула ціла вічність, перш ніж він торкнувся її губ. 

Її повіки стулилися разом з тим ледь відчутним, дражливим дотиком, сповненим легкості й надзвичайної ніжності. Вона насолоджувалася миттю й бажала увібрати в пам’ять кожну деталь: від відчуття тепла, що жбурнуло тілом, до тремтіння кінчиків пальців.

Даніел злегка відтулився від її вуст, але його пальці продовжували пестити щоку, а його губи залишалися в якомусь дюймі.

— Я так довго чекала цього, — з придихом прошепотіла вона йому в губи, не розтуляючи повік. Їй було байдуже, що то геть непристойно.

Та саме це й було йому потрібно.

— Тоді я мушу зробити так, щоб ви запам'ятали цей момент, а не лише очікування, — прошепотів у відповідь.

Він ніжно схопив її в обійми й накрив її губи вимогливим, глибоким поцілунком.

Велері губилася у відчуттях: його пальці на потилиці, його долоня на спині ковзала й притягувала, його губи вимагали й підкорювали. Її охопила солодка знемога й усі думки щезли — вона втратила здатність до аналізу й міркувань. Лише вхопилася за його плечі в напівзабутті й припала до нього всім тілом. В ту ж мить Даніел видав тихий стогін, що одразу загубився в пристрасному поцілунку.

Вона відчула спиною горбисті полиці. Його аромат у своїх легенях. Тепло й жорсткість його тіла, притиснутого до неї. Жадібність і м'якість його вуст. Жар, що розходився пульсівними хвилями. 

Лише частка секунди чи то цілі хвилини, й поцілунок обірвався. Велері повільно, неохоче розтулювала повіки.

Даніел дивився на неї упродовж болісної миті, змагаючись із власним сумлінням, що нагадувало про межу між пристойністю та тим, що відчувалося нестерпно жаданим.

— Це важко, — видихнув він хрипко. 

Його долоні більше не обіймали, не пестили, не тулили її до себе, а ковзнули й вперлися по обидва боки в стелаж, біля самісіньких її плечей. Його чоло майже дотикалося до її чола. Очі… там вирувало полум’я.

— Ви суцільна спокуса Велері…

— Я… — вона важко дихала, намагаючись зібрати докупи думки. Але єдине, про що могла думати: він відірвався від її губ раніше, ніж їй хотілося.

Її очі промовисто ковзнули до його вуст, та там і залишилися.

— Я знала, що це буде прекрасно, — зашепотіла, борючись із важким, переривчастим диханням. —  Але не підозрювала, що настільки. Це… занадто добре, щоб спинятися.

З губ Даніела знову зірвався хрипкий, урваний звук: чи то глухий стогін, чи то придушене зітхання.

— Навряд чи в моєму житті було випробування важче за це, коли я мушу спинитись, — зізнався він. Його потемнілий погляд не приховував жагу.