⚜ Розділ 16 “Невідворотно”

Даніел ступив до стелажа й дістав звідти об'ємний, затертий фоліант.

— Ходіть сюди, — промовив до Велері, з надзвичайною обережністю кладучи його на стіл.

Одного погляду на той фоліант вистачило, щоб зрозуміти наскільки він старий. Палітурка з потертої товстої шкіри, а її кути оздоблені потьмянілою за роки міддю. На ній навіть якийсь нечіткий візерунок проглядався.

“До такого й торкатися страшно”, — подумки постановила вона, спостерігаючи з якою обережністю Даніел розгорнув його й, перегорнувши декілька сторінок, спинився на потрібній.

— Ось — зиркнув він на неї, — те, що потрібно скопіювати. Що скажете?

Затамувавши подих, Велері схилилася над фоліантом, вдивляючись в настільки старі малюнки, що вони ледь прозирали крізь папір.

— Я спробую.

Поки Велері намагалась роздивитися складні лінії кісток та м’язів, Даніел дістав з кошика тарілки, загорнуті в чисті серветки та розклав їх на іншому краю столу. Потім витяг пляшку вина й келихи, дбайливо загорнуті у тканину. А щойно він взявся діставати їжу, як у кімнаті запахло свіжим хлібом, запеченим м’ясом та пирогом. Яблучним! Велері уловила тонкий улюблений аромат й злегка примружившись, мимоволі всміхнулася. Він наче знав.

— Прошу, леді Велері, — Даніел відсунув стілець, запрошуючи її за стіл.

Притримуючи спідниці сукні, Велері з усією елегантністю опустилася на його краєчок та взялася примощувати на колінах просту бавовняну серветку.

Даніел відкоркував пляшку, розлив келихами вино й лише тоді сів навпроти.

— Я сподіваюся, ви не заперечуватимете проти простої трапези, — легкий усміх пробіг його губами, коли він подивився на неї поверх свічок. — Я не був впевнений, що саме ви любите. Замовив найкраще, що подавали в таверні.

Велері всміхнулася у відповідь. Все це було настільки простим: жодного вишуканого посуду, вишколених служниць, мереживних скатертин чи білосніжних візерунчастих серветок, дорогих картин на стінах чи дамастових портьєр на вікнах з візерунками, витканими у шовку. Та тут же навіть самого вікна не було. Але все настільки затишно й душевно, що якби її попросили перерахувати на пальцях рук найкращі обіди, на яких їй доводилося бувати, цей би обов'язково увійшов у той перелік, бо точно запам’ятається.

— Це ідеально насправді.

Вона спробувала шматочок запеченого м’яса й тільки тепер зрозуміла, наскільки зголодніла.

— Ніколи досі не куштувала їжу з таверни. Майже нічим не відрізняється від того, що подають в маєтках, — промовила вона, доївши смаженину й запила ковтком вина. — А вино у них доволі… вогняне, — злегка примружилася, звернувши увагу на глибокий, темний колір напою у світлі свічок.

— Портвейн, — Даніел і собі зробив ковток. — У нього додають виноградне бренді. Підвищують міцність, щоб уникнути псування під час довгої морської подорожі з Португалії.

Велері кивнула, продовжуючи з цікавістю роздивлятися напій. Він здавався майже чорним. Вогняний — влучне слово. Портвейн виявився міцним і терпким, але водночас дивно привабливим, як і чоловік навпроти.

— Здається, ви знаєте про вино так само багато, як і про хвороби, — відзначила вона, повертаючи погляд до нього.

— На щастя, значно менше. — Даніел посміхнувся, відставляючи келих.

Велері заледве відірвала погляд від його обличчя й взялася за шматок яблучного пирога. Запила його декількома ковтками портвейну. Відчуття тепла у грудях та легке запаморочення дало зрозуміти, що вина з неї достатньо.

Даніел теж доїв свій пиріг, допив келих до дна, але не відставляв його, а тримав у руці, задумливо похитуючи. Відтак повільно відхилився на спинку стільця й вогні свічок відбилися в його очах. 

— Чекатимемо визволення з користю? — запропонував він. — Мені все не дає спокою ваша фраза про те, що ви маєте недовіру до неодружених титулованих і усіх тих, хто наближений до наслідування титулу. Розповісте чому? Чому уникаєте саме цю категорію джентльменів?

Велері взяла з колін серветку й акуратно склала біля тарілки.

— І яку ж користь ви в цьому угледіли? — звела вона брови.

— Доволі незвичні симптоми, — посміхнувся він. — Зазвичай усе навпаки. От і цікаво чому.

— Чому? — Велері гмикнула. — Це ж ви лікар, тож розтлумачте.

Даніел потягнувся до столу й поставив келих. Тоді знову відхилився на спинку, уважно роздивляючись її поверх вогників свічок. Вираз його обличчя став зосередженим і серйозним.

— Припускаю, був хтось, хто образив вас. Він мав титул. І сталося це ще до маркіза Гаскойна.

Велері похитала головою й скосила погляд убік на той фоліант, що залишився розгорнутим біля лампи.

— Прикро, та мушу сказати, що цього разу ваша спостережливість дала збій. Ніхто мене не ображав. Ви ж бачите, що це радше я образити можу.

— Нехай так. Розкажіть, коли ми вже тут замкнені. Ви розповісте — тоді я, задля справедливості. Запитаєте будь-що, що вам цікаво, а вийшовши звідси, ми усе забудемо.

— Так не буває, — знову похитала вона головою.

— У нас буде. Я вмію слово тримати, а ви?

— Теж.

— Тож? — чекав відповіді він.

“Бо титулованим треба народжувати нащадків”. Велері зітхнула й опустила погляд на складені на колінах долоні.

— Усе просто, титулованим і їхнім спадкоємцям від таких, як я, потрібна ідеальна репутація, регулярне народження спадкоємців та безперечний послух. А я не бажаю поневолення, де мені наказуватимуть навіть те, до скількох дюймів я повинна стягнути корсетом талію, щоб відповідати ідеалу краси, гідному високого титулу.

В кімнатчині запала тиша. Свічки тихесенько потріскували. 

— Ваші слова логічні, але ж інші, не титуловані джентльмени, теж усього цього можуть від вас вимагати, — все не здавався він.

— Яка вже є, але це відповідь. А прийняти, чи ні — ваша справа, — вона підтисла губи, даючи зрозуміти, що продовжувати цю тему не буде. — Ваша черга.

— Питайте.