15.1

— Леді Велері, — спинив він її. — Ви завжди їхали додому в обідню пору. Я сподіваюся, сьогодні зробите виняток.

Звісно, хіба ж вона могла просто взяти й піти?

— Я замовив обід з таверни, — продовжив Даніел. — Маю надію, ви розділите його зі мною. 

Обід з таверни... Це зацікавило ще дужче, бо ніколи досі вона не куштувала їжу з таверни. Тут і думати не було над чим, вона вже уявила, як якась із сестер накриває їм стіл у його кабінеті.

— Із задоволенням розділю.

— Щоб ніхто нас не потурбував, ми можемо пообідати у сховищі, — запропонував він. — Там доволі затишно, якщо не брати до уваги відсутність вікна. Заодно покажу вам малюнки. Що скажете?

В іншому випадку настільки смілива пропозиція могла б збентежити. Якби її озвучив будь-який інший чоловік, Велері без вагань відмовила б, підозрюючи підступ, та ще й кинула б у відповідь якусь уїдливу колючку для певності. Вона ж не забула, як з нею вчинив Ланс, по-дружньому запропонувавши показати в бібліотеці неймовірно цінні приватні нариси олівцем відомого французького художника Руїна.

Але це пропонував Даніел. І нехай це й можна було вважати якоюсь єрессю чи нечуваним безумством, та вона вірила… Ні — була певна: він той, з ким її душа прожила безліч життів. Вона знала його, вона кохала його — вічність. Тож відчувала: свідомо він не зробить нічого, що зашкодить їй. Як і вона йому.

— Залюбки, докторе Мортон, — обдала його легкою усмішкою.

Виявилося, служник вже доставив кошик з їжею й Даніелу довелося повернутися до свого кабінету, щоб забрати його.

Велері залишилася чекати в коридорі. Дивилася йому вслід, усвідомлюючи, що не довго її протистояння Нориному пророцтву тривало. І, що дивно, вона й не дуже-то опиралася. Поруч з ним хотілося бути собою. Не вдавати, не грати, не відлякувати, як з іншими. А бути справжньою, подобатися попри доводи здорового глузду. І тут Нора мала рацію: цей потяг сильніший за неї.

За хвилину Даніел повернувся, тримаючи в одній руці великий плетений кошик з кришкою й лампу в іншій. Повів її коридорами до невеличких, дубових дверей, що сховалися в кінці крила, поруч з господарськими кімнатами.

— Тут зберігаються цінні старі книжки, що їх заповів госпіталю доктор Алістер Хоторн, — взявся пояснювати Даніел, витягнувши з кишені великий мідний ключ. — Вони надто крихкі й цінні, щоб тримати їх в кабінеті чи десь у загальній бібліотеці.

Він вставив ключ в масивний накладний замок, закріплений на дверях, і механізм клацнув. Знявши його, підняв важкий кований засув. 

Велері із запізненням усвідомила, що варто було б допомогти хоча б з лампою, бо Даніелу довелося взяти усе в одну руку й почепити кошик з їжею на лікоть, щоб не ставити на брудну підлогу.

Масивні двері видали ледь чутний скрип і Даніел відступив, галантно пропускаючи її. Усередині пахло сирістю й старими книжками та, як він і попереджав, не було жодного вікна. Лампа в його руці, вихопила з темряви стіл, декілька стільців  та дві високі полиці, заставлені грубими старими книжками й фоліантами.

Даніел оминув її та поніс лампу з кошиком до столу. 

Велері оглянулась з думкою, що ці старі книги, певно, не даремно ховають від денного світла в цій темній кімнаті й причинила за собою важкі двері. В ту ж мить, засув по той бік дверей з гуркотом опустився й світло з коридору, що було останнім зв'язком із зовнішнім світом, зникло. Залишився тільки промінь від лампи.

Її серце закалатало гучніше, коли усвідомила, що накоїла, згадуючи той піднятий засув. Погляд перелякано ковзнув до Даніела. 

— Здається… ми зачинені, — промовила вона, дивуючись тому, наскільки тихо прозвучав її голос.

— Думаю, це ненадовго, — спокійно відказав Даніел. — Я повідомив доглядальниці, що відлучуся сюди. Нас визволять.

Від цього трохи полегшало. Але вони удвох за зачиненими ззовні дверми. Чи хвилювалася вона з цього приводу? Аж ніяк. Дивилася на нього й хотілося, щоб ті двері не відчинив ніхто, хоча б так до вечора чи й до наступного ранку. Хоча тоді, певно, постраждала б її репутація.

Даніел підійшов до дверей і безрезультатно посмикав ручку. Відтак повернувся до неї.

— Показуючи мені це сховище, доктор Холмс повідомив, що двері мають схильність зачинятися самі. Тож доводилося залишати їх відчиненими. Мені варто було опустити засув назад, тоді б цієї прикрості не сталося.

— Це моя вина, — Велері нарешті відійняла теку від грудей і, підійшовши до столу, поставила її поруч з кошиком. — Це мені схотілося зачинити їх.

Даніел обійшов стіл з іншого боку та знайшов у ящику свічки. З самої нижньої полиці стелажа, витягнув свічник та знявши з лампи скляний циліндр, запалив від неї свічки. Світла в кімнатчині побільшало настільки, що можна було без проблем прочитати назви на корінцях трактатів навіть тих, що стояли на найвищій полиці, тільки Велері ні латини, ні давньогрецької не знала й просто роздивлялася.

Прилаштувавши свічник на протилежному від лампи краю столу, Даніел подивився на неї. На його губах грала легка усмішка.

— Можливо, це й на краще. Тепер ми з чистою совістю можемо побути наодинці.

— ໖ —