⚜ Розділ. 15 “За зачиненими дверми”

— Ось, леді Велері, — сестра принесла їй простий, дерев’яний табурет з коридору.

Велері розмістилася в центрі, настільки зручно, наскільки це було можливо. Навколо неї зібралися слухачки. Даніел схвально кивнув їй, поверх їхніх голів, відтак щось притишено сказав доглядальниці, яка робила черговий запис у своїй книзі, й, не привертаючи зайвої уваги, тихо вийшов з палати. Думки Велері вперто потягнулися за ним, але вона швидко присилувала себе зосередитися на своїй місії.

Розповіла про Зевса, про Олімп, про богів і героїв. Далі перейшла до розповіді про титана Прометея, що пожертвував собою заради людства, щодня відважно терплячи нестерпний біль.

— А ви знаєте щось таке, де кохання перемагає смерть?

Велері подивилася на зовсім молоду дівчину, віком не старшу за неї. Вона чула, як біля неї вовтузилася доглядальниця: черговий випадок післяпологової гарячки. У Велері клубок став у горлі, коли усвідомила, що саме кохання й привело нещасну на це лікарняне ліжко.

— Чи воно не перемагає? — спитала дівчина.

— Перемагає, — Велері дивилася на неї. — Це міф про Алкесту.

Вона посовалась на табуреті, шукаючи зручніше положення. Порухала ногами, відчуваючи, що вони потроху заклякають. І почала розповідь: 

— Могутньому королю Адмету напророчили смерть. Але так, як він був улюбленцем богів, вони дали йому шанс залишитися живим, якщо хтось інший погодиться померти замість нього. Адмет звернувся до друзів, до батьків, але ніхто не хотів йти на таку жертву. І тоді його дружина, цариця Алкеста, сказала: "Я помру, тільки щоб ти жив".

Велері зробила паузу, дозволяючи слухачам затамувати подих. Мимоволі відзначила, що очі усіх прикуті до неї. Та ошелешила: 

— І вона померла. Смерть прийшла й забрала її. Тільки король Адмет в ту ж мить зрозумів, що втратив найдорожче. Він горював, коли до нього завітав його друг, могутній Геракл. Дізнавшись про все, що сталося, серце Геракла не витримало. Він сміливо спустився в царство мертвих, щоб повернути її. Відважно боровся з самою Смертю і переміг. Жива та здорова, цариця Алкеста, повернулася до свого чоловіка.

Велері бачила кволу усмішку на губах дівчини, яка хотіла почути цей міф і тихо закінчила:

— Бачите? Кохання Алкести виявилося настільки сильним, що змогло перемогти саму смерть.

У палаті панувала тиша, яку переривало лиш поодиноке зітхання пацієнток. Велері майнула поглядом їхніми обличчями й несподівано наткнулась на Даніела. Він стояв біля дверей, злегка прихилившись плечем на одвірок, дивився на неї.

Її серце забилося швидше й вона рішуче підвелася з табурета, відчуваючи легке поколювання у ступнях.

— Я повернуся завтра, — пообіцяла їм, заклопотано розгладжуючи складки сукні. — Вам теж варто відпочивати.

Велері попрямувала до нього, мимобіжно перехопивши погляд Марти, що, прокинулася й, здавалося, спробувала всміхнутися їй.

— Ви чудово розповідали. Їм було це потрібно, — промовив Даніел, зачинивши за ними двері палати. — Та чи не вважаєте ви, що Адмет, насправді, не зробив нічого для свого кохання? — він повернув голову до неї й продовжив: — Лише прийняв її жертву, як належне. Алкесту, врешті-решт, врятував інший чоловік.

У цю мить повз них швидко, не підводячи голови, пробігла сестра-доглядальниця, а з кінця коридору долинув глухий, протяжний стогін.

Велері в подиві здійняла брови.

— Ніколи про це не думала… з такого боку, — прошепотіла вона в розгубленості, притискаючи до грудей свою теку. 

— Він мав боротися, — відповів Даніел, і його погляд ковзнув по її обличчю. — І вже точно не чекати, поки вона пожертвує собою. На жаль, цим часто грішать драми античності, де герої занадто покірно приймають фатум.

— Ви знаєте міфи? — здивувалася Велері.

Вона поспішно відступила вбік, притискаючись спиною до холодної стіни, щоб дати дорогу високому, худорлявому служнику, що котив дерев’яний візок, навантажений брудними простирадлами. Колеса противно деренчали по кам’яній підлозі, а щойно він наблизився до них, повітря наповнилось їдким запахом оцту, яким у лікарні намагалися маскувати куди гірші запахи.

— Знайомий з першоджерелами, — відповів Даніел, коли візок трохи віддалився. — Щоб вивчати праці Галена й Гіппократа необхідні знання грецької.

Велері захоплено дивилася на нього, усвідомлюючи, що він ще й розділяє її любов до античності.

— Мені більше до душі міф про Бавкіду й Філемона, — додав Даніел. — Вони не зробили нічого великого, просто любили й були добрими. Натомість боги врятували їх від потопу.

— І дали їм одне бажання, в подяку за їхню гостинність, — захоплено підхопила його розповідь Велері. — А вони забажали померти в один день. І після смерті перетворилися на два нерозривно сплетені гілками дерева, що виросли з одного кореня.

 — Їхнє міфічне призначення — стати символом вічного.

— Бути разом назавжди, — майже пошепки повторила вона його думку. — І вони отримали бажане. 

Даніел зробив крок до неї.

— Ви ж не передумали?

Велері кліпнула в нерозумінні раз, другий. Усе змішалося: міф про Бавкіду, його погляд, його крок. Вона й не одразу втямила про що він питає, поки рука, притулена до теки, не нагадала про їхні плани: малюнки, сховище.

— Не передумала, — промовила рішуче, дивлячись на нього. — Ведіть.