14.1

До Марти підійшла сестра й дала їй ліки. Велері дочекалася, поки та відійде, потім обережно опустилася до неї на край твердого ліжка.

— Вам дуже боляче говорити? — спитала тихо, зазираючи в знівечене обличчя.

— Не дуже, — тихо відповіла дівчина. — Було гірше.

Велері схилилася до неї, щоб вона не напружувала голос, і щоб інші не чули їхньої розмови.

— Тоді, якщо вам не надто важко, скажіть, хто з вами це зробив?

— Хіба ви не зрозуміли? — губи Марти здригнулися й вона знову скривилася від болю. — Я пала жінка.

— І що з того? — насупилася Велері. — Хіба це дає комусь право вчиняти таке?

Марта ніяково мовчала, не знала, як реагувати на це несподіване засудження кривдника, а не її.

— Я не звикла, щоб зі мною так говорили, — зізналася пошепки. В її очах знову затаївся гіркий смуток. — Для більшості я… товар. Грішниця. Але хтось у цьому світі має грішити, щоб інші могли вдавати моральність.

Велері повела очима до її розпухлих рук зі слідами порізів. Їй стиснуло груди від співчуття до цієї зовсім молодої дівчини. Вона ніколи й не усвідомлювала, що світ насправді настільки хворий і жорстокий.

— Навіщо з вами це зробили? — спитала приглушено, пересилюючи тремтіння в голосі.

— Бо йому подобається отак показувати, який він мужній.

— Кому подобається? — Велері знову подивилася їй в обличчя.

— Там імен не називають. Лиця їхні під масками сховані, — і без того кволий голос Марти усе більше хрипнув. — Перстень на руці. Печатка. Срібний з трилисником. Я його не забуду.

“Перстень-печатка. Невже аристократ?” У Велері похололо у грудях від тієї здогадки. Бо це ж міг бути хто завгодно. Можливо, навіть хтось із тих, з ким вона перетинається в бальних залах.

Вона силувалася пригадати подібний перстень, але ж джентльмени завжди в пальчатках і ніхто на думку не спадав. Єдиний шлях — погортати вдома книгу перів і вивчити герби усіх аристократичних родів. Сподівалася, що десь той трилисник повинен був мелькнути. А ще…

— Марто, — вона підбадьорливо всміхнулася до дівчини. — Коли вам покращає, ви детально опишете мені той перстень, а я намалюю. Ми знайдемо його. Домовилися?

— Так.

Велері кинула короткий погляд на Даніела, що зосереджено оглядав хвору далі через декілька ліжок і не знала, які слова підтримки знайти для цієї дівчини. Підтримувати вона ніколи не вміла.

— Він подобається вам? — тихо спитала Марта. — Ви тільки й шукаєте його очима.

Велері подивилася на неї. Невже все справді аж настільки помітно й очевидно?

— Нам з ним не можна, — прошепотіла тихо, наважившись на цю відчайдушну відвертість.

— Знаєте, — Марта заплющила очі, — найглибше кохання починається саме там, де чують: не можна.

Вона лежала нерухомо, засинала, й Велері, тихо, щоб не потурбувати її, підвелася.

Погляд знову відшукав Даніела. Він оглядав жінку біля вікна, тримав її зап’ястя й щось розпитував, дивлячись в обличчя.

“А що коли шанс є? — зненацька подумала вона. — Він простий лікар. Йому ж не варто думати про майбутнє титулу й нащадків, як більшості з тих, з ким вона перетинається на балах”.

Вона спостерігала, як Даніел підвівся, злегка схилився до розгорнутої книги й щось надиктовував доглядальниці, поки інша сестра тарабанила поруч пляшечки з ліками в порцеляновому полумиску.

“Единбург — одна з найкращих медичних шкіл, — продовжувала розмірковувати Велері. — З його докторським ступенем він, мабуть, знає, як убезпечити нас від небажаних наслідків. Лікарям такого рівня мають бути відомі й такі таємниці”.

Ця думка, що з’явилася так раптово, змусила її серце битися швидше. Вона глибоко вдихнула й щосили вп’яла пальці у свою теку, намагаючись опанувати емоції, бо не можна було дозволити цій надії розбушуватися не на жарт. Не тут. Не зараз. Адже у них могло бути майбутнє, лише якщо він погодиться не вимагати від неї дітей.

І тут раптом вона усвідомила, яку жертву у цих своїх думках вимагає від нього. Та хай там як, а то все — про довгострокове майбутнє, яке в лікарняній палаті здавалося й зовсім далеким та туманним. А що їй заважало поніжитися в його обіймах зараз?

“Можливо, не тікати від нього треба, а дозволити собі цю слабкість, — переконувала себе подумки. — Якщо не назавжди, то хоч ненадовго. Дізнатися, як це…”

Вона пригадала його дотик до її долоні, усі ті миті, коли він скорочував дистанцію між ними й вона завмирала з ковтком його аромату, що несе в собі тонкі нотки лікарських трав та гіркої чистоти. Цей лікарняний запах, якого вона так хотіла уникнути, тепер став нестерпно потрібним. У пам'яті виник його погляд, спрямований на її губи, і цього виявилося достатньо, щоб її кинуло в жар, від тих сороміцьких фантазій, у яких вона сама тягнеться до нього за поцілунком.

Не встигла вона притулити шовкову пальчатку до розпашілої щоки, як Даніел, наче відчувши на собі той прискіпливий погляд, повернув голову. Їхні очі зустрілися через усю палату. На такій відстані Велері не могла достоту розгледіти вираз обличчя, але їй здавалося, що його губи ледь всміхалися.

“О, небеса!” — схаменулася вона, усвідомивши, що вже якийсь час ось так стоїть перед усіма й безсоромно поїдає його очима.

— ໖ —