13.1

Той її рух виявився настільки стрімким, що атлас патологічної анатомії, який вона тримала в руці, вислизнув і ледь не впав на підлогу. Велері в паніці вхопилася за нього й стрімко та недбало сунула назад на полицю.

Даніел не квапився. Він дозволив їй завершити ту метушню. Відтак прилаштував свій медичний саквояж на вільне крісло й лише після цього обігнув стіл та неспішно підійшов до неї, неприпустимо скоротивши відстань між ними.

Велері глибоко, майже непомітно вдихнула, силуючись відновити рівновагу після його наближення.

— Мені здалося недоречним турбувати хворих під час сніданку, — взялася виправдовуватися вона, — тож я вирішила зачекати тут.

З місця вона не зрушила. Завмерла й просто дивилася, блимаючи очима. Чекала якихось слів чи реакції? Даніел не знав. Але чомусь в нього склалося таке враження, наче перевірити хотіла, що ще він може собі дозволити.

Він нахилився до полиці і їхні обличчя опинилися в небезпечній близькості. Легені наповнилися холодним, чистим ароматом лаванди.

Вона затамувала подих. Ця близькість хвилювала її. Він безпомилково зчитував фізичну, непідконтрольну їй реакцію: зіниці розширилися, додаючи погляду небаченої глибини.

«Фізіологічний факт. Нічого більше. Контроль!» — подумки повертав він свідомість на правильний шлях. Відвів погляд від її обличчя до корінців трактатів. Простягнувши руку, акуратно поправив атлас на полиці позад неї, вставляючи його точно в ряд, щоб край палітурки зрівнявся з корінцями інших книжок. І відійнявши руку, відступив на крок, відновлюючи соціальну дистанцію, щоб хоч ілюзію пристойності зберегти.

На обличчі Велері вже встигла з’явитися маска холодного, майже байдужого спокою. Даніел розпізнав той світський маневр, бо це була та сама відбірна, бездоганно натренована байдужість, яку його мати демонструвала до всіх, кого вважала не гідним своєї уваги чи спілкування.

Він кивнув на атлас, який щойно поправив, вирішивши, що найкращий спосіб пробити цей захист — використати щось, що буде точним дзеркалом її байдужості.

— І чим же вас настільки зацікавив атлас анатомії? — звів він брову.

— Усім, — з викликом випнула вона підборіддя. — А ви, як і інші чоловіки, вважаєте, що мозок жінки здатен спопеліти чи впасти в істерію лише від одного погляду на подібні книжки?

— Де ви наслухалися цих нісенітниць?

Вона явно не чекала подібної відповіді, але швидко змінила тактику:

— Тобто ви вважаєте, що я цілком могла б засвоїти подібну інформацію і стати, наприклад… лікаркою?

Даніелу сподобалася ця пряма атака. Він дозволив собі ледь помітну, майже хижу посмішку.

— Я вважаю, що ви ховаєте істинну причину своєї цікавості, леді Велері, — промовив він з відчутним натяком.

Виклик у її очах спонукав його ступити на пів кроку ближче до неї.

— Тож розкажіть, що вас зацікавило. Я можу надати вам доступ до більш ґрунтовних знань.

— Не варто.

Вона різко відступила й повертаючись, зачепила свою теку на краю столу. Та полетіла на підлогу. Аркуші порозліталися по темних дошках. Тихий зойк загубився в шурхоті сукні, щойно вона метнулася додолу, поспіхом збираючи аркуші.

Даніел опустився на коліно з наміром допомогти, але підняв лише один та взявся уважно його розглядати.

Насправді він завжди вважав, що його не так-то просто здивувати. Але його руки тримали відвертий малюнок, майстерно змальований з анатомічного атласу. І там була зображена оголена натура.

Занадто відвертий, занадто яскравий акт інтелектуальної та соціальної непокори.

І чому це викликало лише усмішку? Можливо, тому, що зрозумів, настільки вони з нею тут схожі.

— Доволі чітко, леді Велері, — простягнув їй малюнок.

— Я так розумію, бути джентльменом вас не вчили? — сквапно вихопила вона аркуш і її щоки спалахнули густим рум'янцем. — Вдали б, що не помітили нічого, — пробубніла невдоволено, підводячись.

Він теж звівся на ноги.

— Вдати не проблема. Та якщо подібні малюнки хтось побачить, вашу репутацію, боюсь, не врятувати нічим.

— Я за неї аж так не тримаюся. — Вона нервово пробувала сунути стос тих паперів в теку.

— Чув таке. Але у цих стінах ваша репутація під моїм захистом.

Велері смикнула губами. Нарешті сховавши малюнки, щосили притисла теку до грудей.

Даніел дивився на неї й бачив, що от-от чкурне з кабінету.

— До того ж смію завважити, що ваш малюнок має дрібну анатомічну неточність.

Звісно, він не мав того говорити й сам не зміг би відповісти, що саме спонукало його до цієї недоречної, абсолютно неджентльменської витівки. Можливо, це був єдиний спосіб продовжити небезпечну гру, або ж просто маневр, щоб утримати її увагу.

— Авжеж, звідки ж мені знати… — її голос завмер.

Велері нарешті усвідомила про що мова. Погляд, який вона намагалася контролювати, здавалося, вийшов з-під контролю: мимоволі опустився вниз, на його груди, а потім ще нижче.

Вона густо почервоніла, усвідомивши, куди саме дивиться. Майже підстрибнувши, відвернулася до дверей.

«Прокляття!» — подумки чортихався він. Його тіло миттєво відгукнулося на цей короткий, але виразний прояв її інтересу. Одного її погляду вистачило, щоб запалати сильним, нестерпним бажанням.

— Я… — пискнула вона, але продовжити так і не змогла.

Даніел міцно стиснув кулаки, повільно втягуючи повітря у груди й миттю відшукав поглядом медичний саквояж — символ його обов’язку, професіоналізму й дисципліни. Згадав про пацієнтів, що чекали на нього, й кулаки поволі розтиснулися.

— Я — до хворих, — нарешті видала вона. Та так і не глянувши на нього, кинулась до виходу і вже навіть вхопилась за ручку.

— Зачекайте, леді Велері, — спинив він її й вперся кулаками в поверхню столу. — Маю до вас одну пропозицію.

— ໖ —