⚜ Розділ 13 “Оголена натура”

Надворі періщив дощ. Годинник вказував на сьому ранку, але в кімнату, попри широко розсунуті портьєри, потрапляло настільки мало світла, що служницям довелося позапалювати свічки.

Даніел сидів навпроти Джеймса Сміта. На письмовому столі приятеля, поруч із бронзовою чорнильницею, стояла невелика скринька з червоного дерева, інкрустована слоновою кісткою. Її химерний, немісцевий орнамент безмовно підтверджував те, що суддя привіз її з подорожі. Як і недбало накинута на спинку канапи кашмірська шаль, чий насичений візерунок кричав про розкіш і далекі краї.

Даніел відвів погляд від шалі й пильно глянув на господаря. Джеймс, блідий та знервований раз у раз потирав долонею чоло.

— Я б не став турбувати тебе… — почав він, але Даніел жестом спинив його.

— Не варто цих світських дурниць, Джеймсе. Ти попросив моєї допомоги, я тут. Що сталося?

— Справа в моїй дружині, Олівії, — Сміт відвернувся, дивлячись у бік вікна, де шибкою стікали патьоки дощу. — Вона скаржиться на слабкість, лихоманку. І... з’явився висип. Я бачив такий висип раніше… Я здогадуюся, що це. Це почалося ще там в Індії. Я був необережним і... Я привіз це з собою. Я мав початкові симптоми, вони зникли, а тепер я бачу це…

— Скільки часу минуло після твого повернення з Індії? — спитав його Даніел, не змінюючи виразу обличчя. — Точно, Джеймсе.

Приятель вкотре нервово провів рукою по чолу: 

— Чотири місяці, можливо, трохи більше. Так, чотири чи п'ять місяців.

Джеймс повернувся до нього й продовжив з розпачем в голосі:

— Даніеле, я прошу тебе, як лікаря. Обстеж її, але не кажи правди. Ні їй, нікому. Просто скажи, що це лихоманка чи ще щось. Одна думка, що вона дізнається, яку ганьбу я на неї накликав, мене вбиває.

Даніел підвівся й стиснув ручку свого медичного саквояжа, прилаштованого на столі. Він хотів сказати Джеймсу, що не про ганьбу думати треба, а про те, що брехня може вбити її. Але зціпивши зуби, стримався. Він добре знав ціну людської нерозважливості. "Одна ніч з Венерою — тисячі ночей з Меркурієм", — спливла в його пам'яті іронічна приказка, що чудово описувала ситуацію.

Він рушив до дверей, кивком наказавши Джеймсу показати дорогу до кімнати місис Сміт.

— Зачекай у вітальні, Джеймсе, — скомандував, перш ніж зачинити перед його носом двері.

Його дружина лежала в ліжку. На її щоках проступили червоні плями на тлі яких шкіра видавалася аж занадто блідою, навіть у м'якому світлі свічок.

Даніел примостив свій саквояж на столик і опустився на край її ліжка. Він взяв її тонке зап’ястя, відчуваючи наскільки слабко б’ється серце й попросив показати язик. Нахилився лише на необхідну відстань, чудово усвідомлюючи, що має бути надзвичайно обережним. Білий наліт разом з ледь помітними виразками навколо її рота та висипом на грудях, підтверджували його найгірші побоювання.

Коли він повернувся до вітальні, Джеймс сидів перед каміном, нервово постукуючи чоботом об дерев’яні дошки підлоги. Миттю зірвався на ноги й кинувся до нього.

— Що скажеш? — тихо, з надією спитав він.

— Вторинний сифіліс. — Даніел подивився на нього. — Їй потрібне негайне лікування. Інакше хвороба проникне всередину.

— Так-так, я зроблю все, що ти скажеш. Але… що ми скажемо?

Даніел лише похитав головою. Його професійний обов'язок вимагав допомагати, а обов'язок джентльмена — зберігати довіру, якою його наділив Джеймс.

— Ти її чоловік, — сказав він. — В будь-якому випадку я не можу почати таке лікування без твоєї згоди. Твоя честь або її життя. Вибирай.

Плечі Джеймса поникли. 

— А що б вибрав ти?

— Навіть не роздумував би над таким, — вийшло трохи різкіше, ніж мало б, але Даніел, подумав, що так навіть краще.

Джеймс упав у крісло й згорбився. В цей момент він аж ніяк не нагадував поважного суддю, від рішень якого залежать долі інших.

— Я розкажу їй, — вирішив він, не підіймаючи очей. — А ти… ти вилікуєш її?

Даніел зачекав, поки Джеймс подивиться на нього й зважено промовив:

— Ти ж розумієш: те, що ти прийняв за одужання, є оманою. Ти продовжуєш нести цей таємний недуг. Лікування потрібне вам обом, Джеймсе.

Даніел поставив на канапу свій медичний саквояж, його обличчя, як і личить лікареві, випромінювало абсолютний спокій та зосередженість.

— Повний курс ртуті, — продовжив він. — Найефективніший спосіб упоратися з хворобою. Почнемо з мазей. Лікування триватиме місяцями, тож вигадай причину вашої довгої відсутності. Найми аптекаря, якому можна довіряти й знайди дружині надійну компаньйонку, яка не ставитиме зайвих питань. Те ж саме стосується і слуг.

Даніел повертався в лікарню пізніше звичного. Дощ якраз вщух, залишивши після себе важке повітря, насичене смородом нечистот, вимитих на вулиці. Він вибрався з кеба, відчуваючи гостру потребу затулити ніздрі хустинкою. Багнюка хлюпала під ногами. Стараючись оминути найглибші калюжі, він майже перестрибував з камінця на камінець, притискаючи до себе саквояж.

Перед порогом за звичкою ретельно витер черевики об грубий рогожний килимок.

— Докторе Мортон, — перестріла його в коридорі доглядальниця Маргарет. — Леді Велері прибула понад годину тому. Я була змушена відімкнути ваш кабінет, щоб вона там зачекала.

Даніел навіть не припускав, що Велері може бути в лікарні: злива перетворила дороги на суцільну багнюку, та й втома після балу не сприяла раннім візитам, навіть з її благодійним запалом. Але вона перебувала у його кабінеті й це наповнювало його відчуттям глибокої внутрішньої втіхи.

Він лише кивнув доглядальниці й, майже не слухаючи її подальших слів, рушив коридором. Його обличчя залишалося незворушним, він ішов виважено, як і годиться, але відчував справжню лихоманку очікування й причина того — прекрасний збудник.

Стараючись зберегти професійний спокій, Даніел обережно, майже безшумно прочинив двері. В ту ж мить Велері відсахнулася від полиці з медичними трактатами. В її широко розплющених очах застиг переляк. Спам'ятавшись, вона різко перевернула верхній аркуш з невеличкого стосу паперів на своїй теці — тій, яку постійно носила з собою. І вигляд при цьому мала такий, наче її спіймали на місці страшного злочину.