⚜ Розділ 12 “Сильніше за науковий факт”

Її нетерплячий запал викликав у нього легку, майже поблажливу усмішку.

— Звісно, — кивнув він. — Обирайте жертву.

Велері тільки й чекала цього, різко перевела погляд на натовп в залі.

— Що скажете про того джентльмена? — стрельнула вона очима в огрядного чоловіка, який щось емоційно розповідав групі дам. — Це сер Гамфрі Елтроп. Заможний сквайр, власник маєтків. Він здається аж занадто жвавим, як для свого віку.

Даніел простежив за її поглядом. Обличчя джентльмена палало нездоровим, багряним рум'янцем. І явно не від духоти бального залу, а радше як наслідок підвищеного напруження судин та повнокровності.

— Минулого сезону, — продовжила Велері, — на рауті в маркіза Солсбері, він мало не перекинув вазу династії Мін, коли надто різко подався до маркізи, щоб зробити комплімент її діадемі. Мені здається, його рухи занадто незграбні й різкі, чи не так?

— Так, і якщо додати до ваших спостережень те, що його життя сповнене бенкетів і в ньому відсутня фізична праця, то можна виснувати, що це вказує на хворобу джентльменів.

Велері в нерозумінні глипнула на нього. Довелося пояснити:

— Подагра. Виникає через надмірне споживання м'яса та вина. Суглоби розпухли й те, що його поведінка здається жвавою — омана, бо насправді це наслідок постійного болю.

Велері ледь помітно скривилася й знову повела очима натовпом.

— А як щодо леді Джуліани? — вказала вона очима на молоду дівчину, що стояла в ярдах п’яти від них. — Раніше вона зовсім інакшою була: жвава, весела. А цього сезону якась… занадто байдужа й майже ні з ким не спілкується. Її наче підмінили. Це теж якась хвороба?

Дівчина стояла під стіною, повністю відсторонившись від метушні балу, без жодної емоційної реакції. Він одразу відзначив нездорово бліде обличчя й надмірну млявість. Її повіки здавалися опущеними, кліпання — рідким та повільним. Скляний, неживий погляд не реагував на рух довкола. Це все вказувало на одне:

— Дія лаудануму, — відповів він. — Грішить настоянкою опіуму. На жаль, багато хто з молодих жінок вдається до цього в спробі полегшити страждання, або ж в пошуках утіхи. Але це пастка, з неї важко вирватися.

Даніел умовк, коли повз них граційно пропливли дві жінки: молода леді в білосніжній сукні та її старша супутниця. Вони спинилися неподалік біля стіни.

Їхня разюча схожість дозволяла виснувати, що це мати з дочкою. Юне обличчя дівчини було бездоганним, але її очі здавалися неприродно великими й блискучими, як дві темні намистини. Явно дебютантка.

Вона стримано всміхалася. Мати пильно стежила за тим, бо раз у раз поблажливо кивала й ледь помітно спрямовувала погляд доньки на підхожих джентльменів поруч.

Для Даніела той її усміх видавався аж занадто дивним, майже моторошним.

— Беладонна, — тихо поділився він спостереженням. — Закапують собі в очі отруту, щоб розширити зіниці й зробити погляд помітнішим. Але в яскравому світлі свічок, зір стає настільки чутливим, що вони майже сліпі.

Краєм ока він відмітив, як Велері активніше замахала віялом перед обличчям.

— І це робить їх гарнішими? — різко спитала вона.

В її голосі вчулися нотки не то осуду, не то особистої тривоги. Він навіть зиркнув на неї, намагаючись зрозуміти.

— Можливо, їм так і здається. Та це приваблює лише тих, хто цінує ілюзію. Адже навіть їхня посмішка — не що інше, як спроба приховати біль від яскравого світла.

Велері довго дивилася в зал. Відтак опустила погляд на віяло у своїх руках і на її губах з’явилася сумна усмішка.

— З вами куди цікавіше, ніж з усіма, кого я зустрічала на балах за ці три роки, разом узятими, — несподівано прошепотіла вона.

Її слова не були ні фліртом, ні світською люб’язністю. Він розумів це. Але в тоні іскрив ледь уловний жаль і погляд вона ховала, а її пальці знову щосили вчепились у те віяло. На мить дозволила йому зазирнути за її маску, а тепер сама злякалася своєї відвертості.

Даніел нахилився ближче, щоб вона добре розчула його тихі слова.

— І я, леді Велері, був би дуже розчарований, якби виявилося інакше. Адже для мене цей бал став би нестерпною рутиною.

Вона різко випрямила спину, й зробила ледь помітний крок убік, збільшуючи між ними дистанцію.

— Нам не варто привертати до себе зайвої уваги, докторе Мортон, — її голос прозвучав натягнуто, наче в один момент спрацював механізм і її маска знову на місці. — Ми й так занадто довго стоїмо тут наодинці.

Вона не помилилася. Даніел ледь встиг кивнути, як до них підійшла господиня балу в супроводі чоловіка й розмова плавно перетекла в обговорення справ лікарні, планів на майбутнє та благодійних внесків.

— Леді Девон, — лорд Батлер, урочисто підійшов до графині. — Ваші зусилля гідні найвищої похвали, — гучно проголосив він. — Особливо те, що ви забезпечили повне розділення палат для чоловіків та жінок. Це ознака порядку та моралі в суспільстві. За таку організацію моя скромна пожертва сьогодні становить триста гіней.

Велері майже не брала участі в тій світській монотонності, відверто нудьгувала й час від часу перезиралася зі своєю русявою подругою, з обличчя якої не сходила підозрілива усмішка.

Даніел помітив Джеймса Сміта, суддю Суду Королівської лави, свого давнього знайомого. Той стояв, спершись на камінну полицю, і незворушно розглядав мініатюру. Скориставшись паузою в розмові, Даніел відступив і швидко підійшов до нього.

Джеймс мав помітно стривожений, майже згорьований вигляд, але обговорювати причину не став. Лише попрохав навідатися вранці. Навідатися як лікар. Таємно. І розмова перетекла в обговорення військових новин та нестабільності у Парижі.

Даніел слухав уважно, але зосередитися на проблемах континенту, виявилося не так і легко, особливо, коли його власна нестабільність, знаходилася неподалік. Тож його погляд раз у раз, мимоволі, ковзав у бік Велері. Вона, як і раніше, стояла з виразом холодної ввічливості поруч із сестрою.

Бальний зал потроху пустів. Запрошені роз’їжджалися, а в повітрі витав присмак втоми й полегшення.