⚜ Розділ 11. “Маски”

Вона стояла біля стіни наче та порцелянова лялька, що їх привозили своїм дочкам аристократи з Парижу чи Саксонії: витончена й прекрасна. Сукня підкреслила принади фігури, висока зачіска відкрила довгу шию, подвійна нитка перлів лягла у виріз, притягуючи погляд. 

В її гордій поставі відчувалася напруженість, наче вона готувалася протистояти усьому світу. І успішно протистояла, як він встиг помітити.

А ще діяла на нього, як магніт.

 Рішучою ходою Даніел рушив назустріч. Не міг відвести погляду: від духоти в залі, її щоки злегка порожевіли, що змусило його фантазію розбушуватися не на жарт. Уява малювала надто відверті картини, де цей рум’янець мав інше, більш пристрасне, походження.

“Прокляття!” — він неспішно стиснув пальці в білих лайкових рукавичках за спиною, й на мить примружився, відганяючи ті думки.

— Леді Велері, — спинився перед нею, злегка схилив голову.

Вона ледь помітно кивнула у відповідь. Здивовано блимала очима й мовчала. Правила доброго тону змушували його повернутися до її подруги.

— Я маю офіційно представити вас, — згадав про свій обов’язок граф Девон. — Місис Коллінз це…

— Доктор Даніел Мортон, — перехопив він ініціативу, злегка схиливши голову.

Вони обмінялися з русявкою короткими поглядами і його очі знову помандрували до Велері, яка, здавалося, все ще не могла повірити, що він опинився на балу її сестри.

Знала б вона...

В цей момент русявка театрально прочистила горло.

— Мілорде, — звернулася вона до графа Девона, заледве приховуючи задоволення, — я б хотіла поговорити з леді Девон. Чи не могли б ви скласти мені компанію?

Велері різко метнула на неї погляд. Русявка відповіла їй якоюсь аж занадто безтурботною посмішкою, її погляд при цьому підозріло заіскрився. Граф, наче й не помітивши цього, злегка кивнув і, запропонувавши русявці зігнуту в лікті руку, повів її до дружини.

Велері дивилася їм вслід. Довго, прискіпливо, наче навмисно відтягуючи неминучу розмову.

— Вони й вам примудрилися надіслати запрошення на цю виставу, — сказала зрештою й з її губ зірвалося тихе зітхання.

Вона неспішно повернулася до нього. Її погляд завис в області його грудей, відтак помалу почав підійматися до обличчя.

— Ви… — вона запнулася, підбираючи слова. — Зовсім інакший.

— Ви теж, леді Велері. — Його погляд ковзнув по витонченій лінії шиї, завваживши ледь помітну пульсацію під подвійною ниткою перлів. — З вартим заздрості завзяттям віднаджуєте лордів з віконтами й майбутніх баронів.

Велері підняла брови й, на його подив, вирішила підіграти:

— Ви забуваєте про маркізів.

Його губи торкнула ледь помітна посмішка.

— Отож. Цікава ви особистість, леді Велері.

— А ще зухвала, непокірна, неслухняна, — вона заблимала очима й невинно поцікавилась: — Продовжувати?

— Зі мною можете не старатися. Я знаю вас справжню.

— А що, коли я справжня саме зараз?

— Ні. — Даніел зосереджено дивився на неї. — Зараз на вас маска веселої, трохи вередливої, злегка зарозумілої, гострої на язик дівчини. А те, що під цією маскою, ви не показуєте нікому тут.

Велері смикнула вустами й подивилася в зал, де пари ставали до танцю.

— Значить, і вам не слід намагатися побачити більше, ніж я показую, — сказала вона, очей не зрушуючи з оркестру.

— Здається, ви забуваєте хто я, — Даніел на коротку мить і собі подивився в зал. — Мій обов’язок — бачити.

Вона знову нервово смикнула губами.

— Гаразд, тоді б ви мали побачити, що мене не цікавлять ці беззмістовні світські люб’язності, що мають на меті лише одне.

Він ступив до неї. Став плечем до плеча й настільки близько, що їхні руки майже доторкнулися. Його оповив аромат лаванди. Погляд мимоволі опустився до її грудей, що піднялися від різкого вдиху й завмерли так, ніби вона боялася сполошити цю мить. Ковзнув нижче, до її пальців, що вчепилися в згорнуте віяло, наче у свій порятунок.

Так, його близькість не залишала її байдужою, хоч як вона старалася показати протилежне.

Даніел злегка схилив голову.

— Бачу, — шепнув по-змовницьки. — І можу допомогти вам.

Вона нарешті повільно та глибоко видихнула й повернула голову до нього.

— Принаймні сьогодні, — додав він

— Чим? — її широко розплющені очі застигли на його губах.

Він бачив, як вона намагається контролювати своє дихання. Але її очі, віддзеркалювали все, що вона відчувала. І як же йому хотілося скоротити відстань між їхніми вустами й відповісти на той мовчазний заклик. Але гамір бального залу трохи протвережував.

— Побуду поруч, — відповів тихо. — Моя присутність дозволить вам видихнути — не доведеться відбивати атаки джентльменів і їхніх титулів.

— Який вам з цього зиск?

Коли вона продовжувала так дивитися на нього, її шепіт здавався суцільною спокусою.

— А чому б не допомогти, коли це в моїх силах? — відповів він, та присилував себе подивитися в зал, де одразу ж наштовхнувся на погляд графині Девон.

"Прокляття!" — він інстинктивно стиснув щелепу, тамуючи роздратування на себе за те, що його спіймали на тому надто тривалому й пильному спогляданні. Та, на його здивування, графиня ледь помітно опустила голову, наче давала зрозуміти, що схвалює настільки тісне спілкування з її сестрою й зосередилася на своїх співрозмовниках.

Звісно, Даніел ще під час витонченого допиту графа Девона, який маскувався під світську бесіду, зрозумів, що його перевіряють. З огляду на його питання про медицину, плани на майбутнє й наміри, це було очевидно.

Але цей мовчазний кивок графині став остаточним і неочікуваним підтвердженням. І це навіть злегка спантеличило.

Даніел знову подивився на Велері.

“А вона, очевидно, нічого й не підозрює”, — усвідомив він.

— Ваша пропозиція занадто заманлива, щоб відмовитися від неї, — безтурботно видала вона, повністю опанувавши себе.

Елегантним рухом розгорнула віяло, чим трохи здивувала, бо, правду кажучи, він думав, що воно не переживе тих її спроб впоратися з собою. Але пережило. Навіть погляд скосив на те руків’я — не зі слонової кістки, а металеве. Доволі надійно.