⚜ Розділ 9. “Непроста цікавість"

— Я все ж наполягаю, леді Велері. — Даніел спробував повернути професійний тон, але погляд від її вуст так і не відвів.

Надто пильний погляд, надто довгий — катастрофічно промовистий. І найгірше, він це розумів.

— Я впораюся, докторе Мортон, — вперто промовила вона і її очі ковзнули вниз, прямо на його губи. 

Так швидко, так необережно, що, здавалося, вона й сама не усвідомила того, мов заворожена прилипнувши до них.

Даніел лише дивом стримав несамовитий потяг оминути стіл і зробити крок до неї. Він з силою впер книгу догляду, що була у нього в руках, у стільницю, тим самим змушуючи себе триматися місця. Виявилося, що його воля не така вже й сильна, як він завжди вважав, якщо її майже вдалося зруйнувати невинним поглядом.

«Хоча… це ж її погляд».

Та зрештою така відверта демонстрація бажання могла не просто збентежити, а й сполохати чи навіть налякати. А цього він не хотів. І нарешті присилував себе припинити поїдати очима її губи й глянув у вічі, погоджуючись з тим її впертим запевненням:

— Звісно.

Велері теж схаменулася. Стрімко підняла очі, її зіниці розширилися, а губи ледь помітно стиснулися. Вона інстинктивно зробила крихітний крок назад, сильніше притискаючи до грудей свою ношу. Навіть не підозрюючи, що ця реакція викриває її думки куди більше, ніж той мимовільний, кількасекундний погляд.

Як джентльмен, Даніел не забував, що її репутація у цих стінах перебувала під його захистом. Що за будь-яку допущену з нею вільність, доведеться відповісти. Але це не лякало. Навпаки: така перспектива, дивним чином, вабила його. Та іронія в тому, що він був змушений тримати себе в рамках пристойності, бо джентльмен в першу чергу захистив би її від себе. 

Тим часом Велері поспішно зиркнула на свою книжку, шукаючи рятівний привід для втечі:

— Я маю йти, — повідомила тихо, здавлено, без жодного виклику в голосі.

Вона не стала чекати його дозволу. Крутнулась і сквапно кинулась з кабінету. 

Зціпивши зуби, Даніел погасив лампу й поспішив за нею, дорогою надягаючи професійну маску незворушного спокою.

Велері сміливо увірвалася в палату, пройшла повз перший ряд ліжок, і її впевнена хода стала сповільнюватися. Очі застигли на порожній, застеленій постелі. Дерев’яні дошки противно рипнули під її ногами й вона спинилася, мов укопана, посеред вузького проходу, збираючи на собі погляди хворих та відвідувачів.

Рішучим кроком Даніел підійшов до неї з іншого боку. Спинився майже впритул, затуляючи собою пусте ліжко. Вона підняла голову, стрівшись з його поглядом.

— Її… немає? — спитала майже нечутно, одними вустами.

— Немає, — з жалем стис він губи.

Велері кліпнула. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах спалахнуло жахливе усвідомлення. І йому знову замлоїло у грудях.

— Леді Велері, ходімо в кабінет. Перепишете рецепти, поки я буду на обході, — запропонував тихо.

Вона глибоко вдихнула важке повітря й повільно видихнула.

— Ні, я читатиму, — повідомила пошепки. — Котра з них… — затнулась й знову втягнула в легені повітря. — Ви ж розумієте?..

Даніел дивився на неї ще мить. В її погляді не було ані краплі сумніву, лиш глибока, вимучена рішучість.

Він кивнув ледь помітно, майже невловно. Відтак обвів очима ряди ліжок й спинив погляд на другому від них. Знову ж таки післяпологова гарячка. Запис доглядальниці вказував, що в жінки вже почалися марення і свідомість плуталася.

Велері простежила за його поглядом і мовчки направилася до неї. Сіла на краєчок ліжка, розгорнула на колінах книжку й почала читати. Спочатку її голос звучав непевно й тремтів, але з кожним реченням, набував усе більшої впевненості. Вона не піддавалася болю, вже не втікала від нього, а перетворювала його на силу.

Даніел передав доглядальниці книгу догляду й почав обхід, краєм ока поглядаючи на Велері. Повністю поглинена читанням, вона трималася, на диво, добре. І це захоплювало.

Завершився огляд в палаті важкохворих, він вийшов.

— Маргарет, — звернувся до сестри, що прямувала в палату. — Леді Велері, здається, трохи перевтомлена. Пригляньте за нею, і коли що, — повідомте мені, — звелів їй. 

Після обходу, Даніел вернувся в кабінет. Це дивувало, та Доктор Холмс навіть не відіслав до нього цілу юрбу хворих, як ото він вмів. Лише п'ятьох. Останньою до нього зайшла жінка з кількарічним хлопчаком на руках, замотаним у вицвілу клаптеву ковдру.

— Такий слабкий і так багато плаче, — бідкалася вона, стоячи посеред кабінету, тремтячими руками пригортаючи сина до себе.

Деніел жестом вказав їм на стару канапу, присунуту до стіни між шафами. Відсунув своє крісло й підійшов ближче до них, фіксуючи поглядом бліду, наче аж воскову шкіру дитини й злегка викривлені зап’ястя.

— Розмотайте його. Я маю оглянути.

Жінка обережно розгорнула ковдру і Даніел схилився над малим. Хоч він і намагався бути обережним, обстежуючи колінні й гомілкові суглоби, в якийсь момент хлопчак пронизливо заплакав.

— Це хвороба, що ослаблює кістки, — підсумував Даніел, з незворушним виглядом вертаючись до столу. 

Він витягнув з підставки перо й, вмокнувши в чорнильницю, почав писати.

— Вашому сину необхідне свіже повітря й сонячне світло. Він має споживати рибу, пити більше свіжого молока. Я виписав рецепт на риб’ячий жир. Приймати по одній чайній ложці двічі на день, після сніданку та перед сном. Це допоможе зміцнити кістки. 

Даніел передав рецепт жінці, що просіявши, розсипалася в подяці.

В цей момент двері кабінету тихо прочинилися і в них показалася Велері. Вона зачекала поки пацієнти вийдуть і тільки тоді ступила всередину.

Даніел підхопився, зачекав поки вона опуститься в крісло й сів назад за стіл.

Його навчали, що медицина — це більше про спостереження. І він навчився спостерігати. Достатньо, щоб бачити: її щось турбує. Він помітив, що вона сіла, примостивши поруч теку з книжкою, але не розслабилася. Її плечі залишалися напруженими, очі бігали корінцями його медичних трактатів на полиці збоку, а пальці несвідомо стискали тканину сукні на колінах. Тиха боротьба й жодної зухвалості, жодного вдавання.