⚜ Розділ 8. “Стратегія”

Повертаючись до кабінету, Даніел незворушно обвів поглядом чергу, що вишикувалася під дверима. Олівер Холмс не соромився переправляти усіх до нього й байдуже, що він тут на благодійній засаді. Через це на обід довелося виділити усього пів години, чого вистачило, щоб відвідати таверну неподалік.

У галасливому, задимленому приміщенні в повітрі витав запах смаженого м’яса, пролитого елю та сирого тютюну. Біля шинквасу юрба сміялася зі слів нової пісні, почутої у вуличній виставі. Даніел оминув їх та знайшов собі вільне місце за липким дерев'яним столом у кутку, де швидко з’їв теплий пиріг з яловичиною й запив його слабким елем.

Він не звертав уваги на галас довкола. Його розум був зайнятий своїм: він досі не міг прогнати з-перед очей погляд Велері. Бо в ту мить він відчув відгомін її болю у грудях. Не фізичного ні. Це була швидше емоційна реакція, що відчувалася, як щось фізичне. 

Даніел ретельно перебирав у пам'яті лекції славетного единбурзького професора Джеймса Грегорі, шукаючи відповідей.

«Наслідок роботи нервової системи: реакція мозку на те, що дорога тобі людина страждає», — зрештою виснував подумки, відставляючи пустий кухоль. Однак це не змінювало того, що його мозок вже сприймав її близькою й дорогою. І це при тому, що вони то й бачилися усього двічі.

Повертаючись до лікарні він шукав у пам'яті хоч когось, до кого відчував би щось подібне. Людину, чий біль відчувався б як власний, чия усмішка, без сумніву, могла б викликати таку ж на його обличчі. І не знаходив.

Тож варто було визнати зрештою, що Велері Таунсхенд стала для нього чимось значно більшим, ніж просто ще одним обов'язком, скинутим на нього Олівером Холмсом. Він відчував з нею емоційний зв'язок.

Решту дня він провів, намагаючись зосередитися на щоденній рутині. Але її образ вклинювався у думки, коли погляд мимохіть спинявся на кріслі, де вона сиділа, на гербарії, який розглядала, та навіть на тій стіні у коридорі, до якої тулилася спиною.

Тихий, настирливий стукіт у двері змусив його підняти голову від записів, мимоволі відзначивши, що за вікном вже посутеніло. На порозі застигла одна з доглядальниць, яка принесла йому повідомлення від агента з нерухомості. 

Алістер Кроуфорд чекав його на вулиці.

— Докторе Мортон, — він зняв капелюха, вклонився. — Я знайшов вам ідеальний будинок для оренди. Неподалік і провулок тихий, ніхто не порушуватиме вашого спокою, — Алістер провів його до карети.

Поїздка тривала лічені хвилини. Візник спинився перед невеликим двоповерховим будинком з червоної цегли з великими вікнами й дверми пофарбованими у яскраво-синій колір.

— Як на мене, він ідеальний для вас, докторе Мортон, — защебетав містер Алістер. — Міцний, простий і функціональний.

Даніел увійшов усередину. В ніздрі вдарив запах свіжого вапна й дерева. Його погляд спинився на каміні, що слугував окрасою вітальні.

— Їдальня, кухня й бібліотека з кабінетом. На другому поверсі дві великі спальні, — тим часом перераховував Алістер, задоволено потираючи руки. — А на горищі облаштовані кімнати для слуг.

Даніел оглянув перший поверх, піднявся на другий.

Оглядаючи спальні, уявив, як скривився б його батько, якби побачив це житло й думки мимоволі повернули його в минуле.

Коли йому виповнилося дев’ятнадцять, а Дрейку двадцять п’ять, вони, як молодші сини, отримали спадщину від дідуся й одразу інвестували все в акції Банку Англії — компанії, що п’ять років тому була доволі ризиковою, але й прибуток обіцяла значний. Тоді це рішення, викликало гнів батька, а тепер у нього був стабільний і доволі непоганий дохід, що дарував йому бажану незалежність. Тож якби він захотів, міг би й викупити цей дім.

— Ідеально, — підсумував, вернувшись назад до вітальні.

Агент аж засяяв від задоволення й вони взялися обговорювати деталі.

— Днями я завезу вам документи, — пообіцяв Алістер Кроуфорд, перш ніж покинути будинок.

Залишившись наодинці, Даніел підійшов до вікна і, дивлячись на вулицю, де-не-де освічену ліхтарями, вдихнув на повні груди.

«Треба було це зробити ще тиждень тому», — подумав він, відчуваючи, як разом з тишею його огортає такий бажаний спокій.

Наступного ранку Даніел прийшов до свого кабінету раніше звичного. Через густий туман сіре світло ледь проникало крізь вікно. Він запалив олійну лампу, наповнюючи кімнату м'яким, тьмяним сяйвом і сів за стіл. Передивився принесені доглядальницею записи про стан хворих і надане лікування, перевірив та скоригував дози ліків. Аж раптом його очі спинились на імені Мері-Енн. Одна чорнильна риска навпроти нього й останній запис зроблений напередодні ввечері.

Даніел повільно стиснув щелепу й згорнув книгу, а тоді підтягнув до себе записник в шкіряній палітурці. Перегорнувши сторінку, переглянув список пацієнтів виділеного йому крила, яких мав відвідати сьогодні. 

Навпроти кожного імені він вказував діагноз і певний символ, що позначав важкість стану, за методикою, яку практикували в Королівському лазареті Единбурга. Одна лінія означала стабільність, дві — погіршення, а трьома гострими паралельними лініями він позначав критичний стан, що вимагав його постійного контролю. 

Нині таких пацієнтів у нього нарахувалося п'ятеро. Він згорнув записник і відсунув його на край столу разом з книгою догляду.

Рука сама потяглася до кишенькового годинника на ланцюжку, що він його носив у кишені жилета — до дев’ятої залишалося декілька хвилин. Він відкинувся на спинку крісла й невидющим поглядом втупився у спокійне полум'я олійної лампи, що ніби застигло разом із ним у незвичній тиші лікарняного кабінету.

Він не мав чекати її. Не мав сподіватися, що вона прийде, після того, як вчора стрімголов кинулася з лікарні. Він мав просто виконувати свою роботу.

Але він чекав.

Йому двадцять чотири. Він п’ять років вивчав анатомію та фізіологію людського організму, досконало вивчив роботу нервової системи. І попри всі ці знання, він наче знову став тим несміливим юнаком, який з нетерплячкою очікує першої зустрічі з дівчиною віч-на-віч, щоб просто слухати її ніжний голос, ловити усмішку на звабливих вустах і жадібно заглядати в очі, а коли пощастить — крадькома торкнутися руки. Щоб потім мати про що фантазувати наодинці.