7.1

Здебільшого Даніел вірив в те, що можна виміряти або довести. Як інакше? Він людина науки. Але ці її тихі слова про те, що душі впізнають одна одну, щось зачепили в ньому. Щось таке, чого він не розумів, назви чому не мав. 

Це було відчуття, схоже з тим, яке охопило його, коли вперше зустрівся з її очима кольору грозового неба. Тоді він усе те списав на надмірне навантаження в цій лікарні, на гру уяви, на якесь безглуздя врешті-решт. Але тепер, коли краєм ока спостерігав за її зосередженим обличчям, розумів, що це щось більше.

— І так тривало доти, доки не стали народжуватися ангели, — продовжувала вона. — Ними були звичайні юнаки й дівчата, у яких до повноліття проявлялася Печатка Неба: ледь помітний сріблястий вигин, схожий на обрис основи крил на плечах. І щось незвідане тягнуло їх у храм біля високої вежі з дзвіницею. Там вони ставали крилатими, сходячи з неї: одні світлими, інші темними.

Даніел взяв зап’ястя хворої дівчини, відчуваючи слабке серцебиття й помітив, що усі довкола притихли, заслухавшись Велері. Навіть обидві доглядальниці ближче підійшли. Та ж навіть він перетворився на слухача, чекав продовження історії про двох, що кохають вічно. Хто б подумав?

— В цьому втіленні вони вперше побачилися біля храму, — далі розповідала Велері. — Їхні душі в ту ж мить одна одну впізнали. У їхніх спогадах промайнули сотні уривків з попередніх життів, кожне з яких вони розділили на двох. Сотні впізнавань, перших усмішок, дотиків, безумний взаємний потяг і вороття вже не існувало.

Даніел не міг не відмітити, що, описуючи «безумний взаємний потяг», Велері на мить затамувала подих, а її щоки вкрилися ніжним рум’янцем, показуючи наскільки близько ця розповідь торкається її серця.

— Та дівчина не мала мітки, — зосереджено продовжувала вона, — але хлопець її мав і знав, що йому судилося стати темним ангелом, який відбиратиме життя тих, на кого йому вкаже його годинник, що для кожного веде свій відлік. Знав він і те, що в момент ініціації, він забуде усе і її. А тому й не схотів. Він відмовлявся від крил заради неї, заради них. Але з кожним днем втрачав сили.

Велері тихо видихнула, дивлячись на Мері-Енн, на губах якої, з’явилося щось схоже на кволу усмішку. Вона й собі силувано всміхнулась і продовжила:

— Дівчина випадково почула розмову двох старих монахів, що показували на пісочний годинник, у якому стрімко витікав пісок. Вони сказали, що його життя обірветься з останньою піщинкою, бо він відмовився від свого призначення. І навіть коли передумає, вже запізно, бо в нього забракне сил відростити крила в польоті. Хлопець вибрав побути лічені дні з дівчиною, яку кохав цілу вічність, замість того, щоб провести решту вічності у забутті. Вона підслухала, що його душа, яка несе Печатку Неба, більше ніколи не переродиться, а розвіється мов той пісок. Зрозуміла, що втратить його назавжди.

— І що зробила? — ледь чутно прошепотіла молода жінка.

— Сказала, що це її душа проживає останнє втілення й більше не переродиться ніколи, бо монах повідомив, що вона вичерпала свій ресурс. Тоді, не розбираючи дороги, дівчина кинулася до дзвіниці на високій вежі. Там вони зустрічалися щовечора, там мріяли про майбутнє, дивлячись в небо. Збираючи останні сили, хлопець вийшов за нею. Вона обійняла його настільки сильно, наскільки могла. Її серце розривалося, але вона розімкнула обійми. Знала, що він не зможе дивитися на її загибель і ступила на край. «Вірю. Тобі це під силу», — прошепотіла й, розкинувши руки, подалася назад, падаючи. 

В палаті запала тиша. Даніел помітив, що Велері більше не стискує руки в кулаки.

— Це ж не все? — подала голос Мері-Енн.

Велері похитала головою.

— Над нею затріпотіли чорні крила й він підхопив її, накриваючи своєю тінню. Гучні передзвони на вежі, сповістили про народження ангела. Вона дивилася в його очі, але там була лише порожнеча. Він її не впізнавав. Опустив на землю й глипнувши на свій годинник на мідному ланцюжку байдуже відкарбував: «Твій час ще не настав». І здійнявся ввись, розчиняючись в темному небі.

Даніел давно мав би встати, дати рекомендації доглядальниці й перейти до іншої хворої, але мов заворожений дивився на Велері. Її груди високо піднялися й повільно опустилися, коли вона додала:

— В кожному наступному втіленні вони кохали одне одного, як і сотні життів до цього з самого народження світу. Але в цьому не судилося їм разом бути. — Вона раптом повернула голову й глянула на нього.

Їхні погляди перетнулися. В її очах плескався непідробний жаль впереміш з болем. Він бачив таке у тих, хто стояв на порозі втрати. І майже переконаний був, що це не смуток за героїв роману, а за саму себе.

Даніел не витримав того, що чаїлося у її погляді. Миттю звівся на ноги.

— Продовжуйте давати опій. І холодні компреси з оцтом. Міняйте що п'ятнадцять хвилин, — звернувся він до доглядальниці, трохи різкіше, ніж мав би.

— Ангел… Він не впізнає її? — тихесенько спитала Мері-Енн із заплющеними очима. Вона засинала, з останніх сил чіпляючись за свідомість.

— Ні, — тихо відповіла Велері, обережно встаючи з ліжка, щоб не потривожити жінку. — Дівчина перероджується, але він більше її не впізнає.

— Ходімо, — Даніел вхопив її під руку й безцеремонно повів з палати.

Вони опинилися в гамірному коридорі. Прохолодне повітря одразу наповнило легені, даруючи миттєве звільнення від задушливої атмосфери палати. 

— Велері, як ви? — Даніел спинився й, не відпускаючи її руки, насуплено втупився в очі.

Вона ураз опустила голову. Її погляд застиг на їхніх сплетених руках. Наче спам'ятавшись, вирвала свою долоню з його пальців й відступила. Ні, радше відсахнулась, обома руками обійнявши свою теку й спиною наштовхнулася на кам’яну стіну.

Мить — і її очі з тягучою повільністю ковзнули доверху, зустрілись з його поглядом.

— Мері-Енн… Вона помирає так? — її голос затремтів, а губи щосили стиснулися в очікуванні відповіді.

Даніел обіперся однією рукою на стіну неподалік її плеча й опустив голову.