⚜ Розділ 7. “Історія про двох, що кохають вічно”

Наступного ранку Велері Таунсхенд переступила поріг його кабінету рівно о дев'ятій.

Даніел миттю підхопився, як того вимагали правила етикету. Мимоволі ковзнув поглядом по її стрункому стану, закутаному в просту сіру сукню, застебнуту аж до горла й спинився на такому ж непримітному капелюшку.

«Хоча коли мова про цю дівчину — непримітність тут ніколи не буде доречною», — подумки виправив він себе.

Вона зайшла, й разом з нею у кабінет увірвався легкий аромат лаванди, який, здавалося, заповнив усе довкола. Притискала до себе теку й зосереджено блимала очима, начебто вже без страху.

— Радий вас бачити, леді Велері, — привітав її легким кивком голови. — Як ваше плече?

— Краще.

Багатослівністю вона теж не відзначалася. Стояла перед ним, напружено ковзаючи поглядом по стінах та демонструючи незвичайну цікавість до всього, що її оточувало, окрім нього.

— Сподіваюся, і настоянка вам допомогла? — спитав він, спостерігаючи за її надмірною цікавістю до стіни з різнотрав'ям, що, вочевидь, була лише черговою спробою уникнути його погляду.

— Доволі дієва, — сухо відказала, смикнувши губами.

— Радий це чути. — Даніел ледь помітно всміхнувся, бо ж наперед знав, що спатиме вона солодко. — Тож ви бачили приємні сни?

Чергове безглуздя, але йому раптом захотілося, щоб у її снах був він.

Велері явно не очікувала такого питання. Він бачив, як змінюються її емоції: спершу вдавана відстороненість, потім здивування й, нарешті, збентеження. Остання емоція затрималася: її вуста злегка розтулилися, очі розширилися й вона поспішно відвернулася, вдаючи, що оглядає крісло.

Даніел не стримав легкого усміху, коли побачив у тому збентеженні натяк на те, що його ірраціональне бажання, аби він був присутнім у її снах, могло виявитися реальністю. Але в ту ж мить змусив себе посерйознішати:

— Перепрошую. Моє запитання недоречне.

— Саме так. — Велері насупила носика.

Вона підійшла до крісла й елегантно сіла на краєчок, зберігаючи ідеальну поставу. Відтак діловито поклала теку на коліна, склала поверх неї долоні й поспішила змінити тему:

— Розкажіть, що я тут робитиму.

Даніел сів у своє крісло, погляду з неї не зводячи.

— Враховуючи ваш статус, леді Велері, ваша роль у цих стінах може бути швидше філантропічною, а не медичною. — Він поставив долоні на стіл і наголосив: — У ваші обов’язки може входити лише моральна підтримка й нагляд за порядком, що не порушуватиме суспільних норм.

Велері посмикала губами й злегка зсунула брови, зосереджено міркуючи. Нарешті відповіла:

— Не впевнена, що моральна підтримка — то моє. А за порядком тут леді Девон і її помічники наглядають.

— Більшість пацієнтів лікарні бідні й неграмотні. Ви можете просто читати їм, допомагаючи знайти розраду й надію.

В її очах спалахнуло щире зацікавлення. Хоч вона й удавала, що перебування тут — несправедливе покарання, Даніел зрозумів: ця дівчина хоче бути корисною.

— Що саме їм можна читати? — відчутно оживилась вона, більше не уникаючи його погляду.

— Не знаю. Уривки з Біблії чи якісь молитовники.

Велері миттю скривилася:

— Я ж не священник.

Його погляд упав на книги, що він приніс з собою і виставив на полиці.

— Ну, медичні трактати теж навряд чи підійдуть для читання, — міркував уголос. — Принесіть свою книжку. Ту, яку любите найбільше.

— Я не впевнена… — якось неохоче протягла Велері, посмикуючи вустами. Та все ж думку закінчила: — Навряд чи моя книжка підійде для читання у цих стінах.

— І чому ж?

«Що ж вона читає?"»— Даніел злегка примружив очі, відзначивши, як її пальці в білих пальчатках, легенько постукують по теці. На думку одразу спали не зовсім пристойні французькі романи, які так любили виписувати леді в Единбурзі й потайки зачитувалися ними.

— Гаразд, принесу, — раптом погодилася вона. — Що я сьогодні робитиму?

— У мене обхід. Можете піти зі мною, познайомитися з пацієнтами.

Вона навіть не стала сперечатися.

Це був день, коли Даніел Мортон вперше почав з палат, де перебували найлегші хворі. Він не планував вести Велері до найважчих, але вона проявила впертість і пішла.

З кожним новим ліжком, до якого вона підходила — ставала усе тихішою й сумнішою. 

Йому не подобалося це. Бо він звичний до безсилля й смертей, але не вона.

— Велері, верніться до кабінету, — тихо звелів їй, підвівшись від пацієнтки з тифом. — Я завершу обхід і підійду до вас.

— Ні. — Вона навіть не подивилася на нього, очей з наступного ліжка не зводила.

І Даніел зрозумів, що сперечатися марно. 

Він присів біля молодої жінки з післяпологовою гарячкою. Її зіниці звузилися, погляд став спокійним, без ознак гарячкового стану.

Опій діяв. Не лікував, але страждання притлумив.

— Ви така гарна… як ангел, — тихо прошепотіла жінка, дивлячись на Велері.

Даніел взяв її за руку, краєм ока відмітивши, як знітилася Велері і як її пальці вчепилися в ту теку, яку вона щосили тулила до себе. До цього ніхто з пацієнтів не наважувався з нею заговорити, лише крадькома кидали допитливі погляди. Він відшукав пульс на зап’ястку. Серце билося менш хаотично й часто, а дихання стало рівнішим та глибшим.

— Чому ви тут? — жінка знесилено шелеснула потрісканими губами, дивлячись на Велері.

— Щоб познайомитися, — відповіла вона, і Даніел відзначив, що їй майже вдалося приховати ледь помітне тремтіння в голосі. — Я, Велері. А ви?

— Мері-Енн.

— Завтра я прийду, щоб почитати вам. Книжка якраз про ангела.

Даніел відпустив зап’ястя жінки й підвівся

— Опій тими ж дозами, — наказав доглядальниці, що стовбичила з іншого боку ліжка, шкрябаючи пером в книзі догляду.

Велері силувалася всміхнутися, дивлячись на жінку. Він помітив, як заблищали її очі, але вона міцно стисла губи, стримуючи сльози. Він не знав як, та вона усе зрозуміла…

— Розкажіть… сьогодні, — кволо попросила жінка.

Велері без роздумів опустилася на краєчок її постелі та щосили стиснула долоні на колінах.