6.1

Велері ступила в ореол світла ліхтаря, майже дійшла до східців, як їй на зустріч вибіг хлопчина, радісно розмахуючи руками. На вигляд років десяти-дванадцяти не більше. 

Вона крадькома роззирнулась довкола й тільки тоді схилилася до нього, витягла з-під плаща величенький згорток. Очевидно, ще й ваговитий, оскільки хлопчина вхопився за нього обома руками. Дівчина випросталася, грайливо скуйовдила йому волосся і вони удвох зникли за дверми академії мистецтв.

Як пояснити побачене Даніел не знав, бо це повністю ламало ті уявлення, що він склав про неї в кабінеті. Ця дівчина була не просто аристократкою з дивовижними очима кольору грозового неба, за якою ганяються плітки, вона — суцільна суперечність.

Він спинив кеб і подався в район Сент-Джеймс на Клівленд-роу. Холодний батьківський дім зустрів тишею й відчуженістю. Даніел почувався тут гостем, ще з п’ятнадцяти років, коли покинув його стіни без дрібки суму. А тепер у двадцять чотири мусив сюди повернутися, як того вимагав обов'язок і новий статус. Хоча й підозрював, що надовго його витримки не вистачить.

Він зняв капелюх і віддав його лакею, що безшумно заспішив до нього. Мимохідь глянув на годинник на стіні, до дев’ятої вечора залишалося п’ятнадцять хвилин. Майже встиг до вечері.

— Даніеле, синку! Зачекай хвилину, — різкий шепіт матері змусив його спинитися біля підніжжя східців. — Мені треба обговорити з тобою дещо важливе.

Вона швидко пройшла повз лакея і потягла сина за рукав у невелику вітальню, яка часто використовувалася для приватних бесід.

Те «дещо важливе» виявилося черговою порадою матері, яка в голові не вкладалася. Як і її одержимість продовженням роду, що раптово прокинулася після загибелі обох старших синів.

— Даніеле, ти знаєш краще за мене, що повинен вибрати собі за дружину аристократку, бажано зі знатної родини, з гарною репутацією і хорошим посагом. Але я подумала, щоб підвищити твої шанси мати синів, варто звернути увагу на дівчину, у якої є хоча б декілька братів. Але найважливіше… — мати театрально тягнула паузу, як погана акторка в поганій п’єсі.

Даніел зітхнув, готуючись до якоїсь чергової порції абсурду, бо ця пауза саме на щось подібне й натякала. І та порція не забарилася:

— Спочатку перевір чи зможе вона дати тобі дітей.

— І як я повинен таке перевірити, матінко? — незворушно поцікавився він.

— Даніеле, ти ж лікар, — мати ще театральніше закотила очі, — не мені тебе вчити. Забудь, що джентльмен. Дозволь собі з нею більше, ніж те дозволяють правила. Значно більше… — її промовистий погляд, ковзнув убік. — А щойно вдасться — одружишся. Якщо турбуватиме термін — існують спеціальні ліцензії.

Химерні ідеї матері часто вибивали з колії, а ця взагалі зневажала всі норми пристойності. Та попри це, він зумів втримати обличчя незворушним.

— Маю переодягтися до вечері, — промовив без жодних емоцій, обриваючи мовчання, яке, вочевидь, у мріях матері, він мав би порушити палким запевненням, що обов’язково виконає її інструкцію.

Даніел вийшов з вітальні, та піднятися у свою кімнату не встиг, на східцях його перехопив батько.

— Треба поговорити, — той сухий тон нічого доброго йому не передрікав.

Вони пройшли до кабінету. Щойно Даніел зачинив двері, відчув, як в повітрі наростає напруга. Звісно, він здогадувався про що йтиметься, бо про це тільки й розмов з дня його приїзду з Единбургу. Тиждень одна й та ж тема.

Батько обійшов стіл і невдоволено подивився на нього. 

— Я думав, ти все зрозумів, коли повернувся, а ти знову в тій лікарні весь день провозився.

Той невдоволений погляд давно не діяв на Даніела, але батько продовжував вірити, що це допоможе схаменути нащадка. Звісно, він усвідомлював, що впливу на сина в нього майже й не лишилося: той з дев'ятнадцяти років живе на дохід від інвестицій, давно став самостійним і виріс занадто вже принциповим та непохитним.

— Ти мій молодший син і міг стати суддею чи священником, але вирішив бути лікарем, — продовжив тоном, сповненим докору. — Тоді я поступився. Але тепер, коли обох твоїх братів немає, ти повинен подумати про майбутнє. Наш рід, наше ім’я, наш спадок — усе це тепер залежить від тебе. Ти джентльмен, мій спадкоємець і не можеш працювати у якійсь лікарні для бідняків. Ти взагалі працювати не можеш — це неприпустимо.

Даніел взявся неспішно розстібати сюртук.

— За це не хвилюйтесь, батьку. Я не беру плати за свою допомогу, тож можу, — промовив з ледь уловними нотами сарказму в голосі. — Розцінюйте моє заняття як благородне хобі. Це ж навіть вельми шляхетно нині для джентльмена — безкорисливо піклуватися про знедолених.

Батько різко вдарив по столу, що аж затремтіла мідна чорнильниця.

— Це нерозумна примха! — його очі заблищали від гніву. — Ти в палаті Лордів засідати повинен, а не в брудних стінах скніти. Те місце принижує тебе. Твій новий статус вимагає, щоб ти сповна присвятив себе сімейним справам, управлінню маєтком і пошукам гідної нареченої. Цій родині потрібні нащадки. А твоє дивацтво забирає весь твій час.

Даніел стиснув щелепи. Він ніколи не бажав собі такої долі. Він лікарем хотів бути відколи пам’ятав себе. А тепер вибору в нього особливо й не було. І всі його дії — просто спроба відтягнути неминуче. Неминуче, у якому немає місця медицині.

— Ми з матір’ю підберемо тобі гідну партію, — продовжував фантазувати батько грізним тоном. — Виховану, здорову дівчину зі знатної родини. І ти виконаєш обов’язок, як і личить спадкоємцю такого поважного роду, як наш.

Це все переходило межу розумного.

— Гадаю, я здатен сам з цим впоратися, батьку, — спокійно й рішуче відказав Даніел. — І щоб не тривожити вас своєю присутністю, найближчими днями я винайму житло. А тепер даруйте. Маю переодягтися до вечері. — Він коротко кивнув, даючи зрозуміти, що розмова завершена.

— ໖ —