⚜ Розділ 6. “Цій родині потрібні нащадки”

Щойно за Велері Таунсхенд зачинилися двері, обличчя Деніела Мортона набуло ще більшої серйозності, навіть похмурості. Він опустився у своє крісло, відкинувся на спинку й заплющив очі. Тоді повільно й глибоко втягнув в легені повітря, намагаючись відновити об’єктивність.

З погляду медицини, її стан очевидний. Але справа не в діагнозі. Нею опанував страх. І він не мав жодного сумніву, що цей страх виник не через якісь типові обставини, а саме через нього. Щойно він оголосив, що вона буде поруч з ним усе літо, як рух її грудної клітки раптово спинився, обличчя пополотніло, а погляд застиг.

Він мав би дати їй лауданум, як того вимагало лікування типового прояву істерії, але чи не вперше в житті, відмовився від прийнятої практики. Опіумні засоби притуплювали свідомість, а він не хотів присипляти її реакцію — цей прояв нервового збудження був надто дивним, надто особистим. Тож рішення обмежитися нюхальними солями й настоянкою валеріани, аби швидко привести її до тями й зберегти здатність до спостереження, здавалося найкращим.

Але не встиг він і поглядом відшукати свій медичний саквояж, як вона кинулась навтьоки.

Ця втеча спантеличила. Та водночас його охопило нестримне, майже фізичне бажання наздогнати. Він — лікар, що вірив в анатомію та хімію, піддався непоясненому, нелогічному пориву.

Чи ж не дивно? Під подушечками його пальців шаленів її пульс, від її волосся розпросторювався легкий аромат лаванди, а він силувався втримати її розсіяний погляд й усвідомлював, що його раціональність паралізована. Тепер цей нав'язливий спогад не давав йому спокою, зливаючись у свідомості з нервовою реакцією, схожою на імпульс, що в момент дотику до її шкіри пройшов по його нервах.

«Це безглуздя», — розплющив він очі й потер чоло.

Його розум діагностував її як пацієнтку, яка з незрозумілої причини сприймала його як загрозу, а його фізіологія реагувала на неї, як на невідомий подразник. І це не вписувалося в логіку.

У двері постукали і його погляд спинився на ганчір'яній ляльці. Думки про Велері Таунсхенд посунулися на другий план. Як-не-як, а він професіонал.

Жестом вказав матері з дівчинкою на софу. Оглянув дівча, вислухав скарги її матері.

— Випишу настоянку з чебрецю та ромашки. Даватимете їй по чайній ложці, тричі на день. Тобі, — звернувся він до малої, — варто більше спати, пити тепле питво, слабкий бульйон і підсолоджене молоко. До повного одужання жодних прогулянок у вітряну погоду.

Він написав рецепт і віддав матері, яка не переставала дякувати йому. Даніел підвівся й одягнув сюртук.

Третій день в лікарні Святої Маргарити він незмінно починав обхід з жіночих палат виділеного йому крила. А саме з найважчої, клінічної палати, де жило мало надії.

Важке повітря всередині наскрізь просякло запахом страждань та ліків. Він пройшов повз ліжка двох жінок з блідими обличчями й підійшов до ліжка молодої дівчини. Вона тремтіла, горіла від гарячки.

Глянув в розгорнуту книгу догляду. Прибула рано-вранці з ознаками високої гарячки та сплутаної свідомості. Його погляд ковзнув від записів до її вкритого висипом обличчя. Тиф. Жодного сумніву.

Даніел віддав книгу доглядальниці, що не відходила від нього й опустився на край ліжка. Обережно торкнувся зап'ястя хворої. Серце билося слабко й швидко.

— Хінін для зниження температури, — надиктовував доглядальниці. — П'ятнадцять гранів¹ порошку що чотири години, поки гарячка не спаде. Після кожної дози хініну, по пів склянки трав’яного відвару: деревій, м’ята, меліса й ромашка. Якщо гарячка не даватиме їй заснути — настоянку валеріани, тридцять крапель перед сном.

Слабкому тілу потрібні були сили, він сподівався, що трав’яні відвари дадуть їх достатньо. Її шанси на одужання не так від його лікування залежали, як від сил її організму.

На сусідньому ліжку лежала молода жінка з блідим заплаканим обличчям. Її сухі губи ледь ворушилися від частого, поверхневого дихання, руки безперестанку стискали простирадло. Даніел обережно торкнувся її напруженого живота й вона тихо зойкнула. Він продовжив огляд, відчуваючи безсилля. Післяпологова гарячка майже не залишала шансів на одужання.

Єдине, що він міг — полегшити біль.

— Давайте опій, — звелів доглядальниці. — Двадцять п’ять крапель, повторювати що шість годин.

У палаті перебувало ще троє жінок, що мучилися післяпологовою гарячкою. Він призначив їм такий самий догляд, знаючи, що у кожної, шанси на одужання мізерні. Кожна з них дивилася на нього з надією, а він знав, що не може їм нічого обіцяти — в цій палаті смерть повільно забирала життя. І хоч як би він хотів це змінити — не міг.

Обійшовши усіх пацієнтів свого крила, Даніел призначив лікування, переглянув попередні приписи й повернувся до свого кабінету, щоб прийняти амбулаторних хворих, яких до нього відправляв доктор Холмс.

День видався важким, як і кожен з трьох попередніх. Із задушливих стін лікарні він вийшов, коли вечірній туман покволом спускався на багатолюдні вулиці. Просто йшов, залишаючи позаду образи виснажених облич та тягар чужих страждань. Просто, на повні легені, вдихаючи прохолодне повітря.

В Единбурзі вечірня прохолода пахла морем та вітром, а тут — переповнилася запахами вугільного диму й річки. І туман іншим відчувався, якимсь аж маслянистим, а не просто холодним.

Тепер тихий студентський квартал Единбурга здавався далеким, майже нереальним спогадом. Тут же, в самому центрі Лондона, навіть у присмерку вирувало гамірне життя: у різні боки мчали кеби, розпросторюючи дзеленькіт дзвіночків, з таверн, де робітники підіймали кухлі з елем, долинали вигуки. 

Ближче до вулиці Стренд, стало тихше, таверни залишилися позаду і кеби майже не їздили. Він підходив до Сомерсет-Хауса й інстинктивно стишив крок, помітивши елегантну карету, що спинилася біля самих воріт академії мистецтв. Лакей у дорогій лівреї, відчинив дверцята й з карети вийшла вона.

Даніел майже спинився й навіть несвідомо примружився, намагаючись впевнитися, чи не є ця знайома постать під тьмяним світлом ліхтаря перед входом, лише грою тіней чи уяви.