5.1

— Я взагалі не повинна тут бути, — насупилася, роздивляючись пальчатки. — Це моя сестра, графиня Девон, призначила мені цю… кару.

— Тепер цікавість не дасть мені спокою, леді Велері. Яка ж причина такої кари? — Ледь відчутний акцент на слові "такої", видав у його тоні скепсис, але вона не стала підіймати очей, аби перевірити це.

— Я підстрелила маркіза, — зізналась, і знову зітхнула, бо це прозвучало якось не зовсім добре й навіть трохи дико.

— Гаскойна?

Велері миттю підвела голову.

— Це й до вас вже дійшло? — вихопилося в неї.

Бо ж це виходило, що Амелія мала рацію, тепер і справді треба щосили старатися, щоб втихомирити цей скандал.

Даніел трохи схилив голову.

— Ваше ім’я не згадувалося, але про маркіза говорять, що він мав необережність зустрітися з занадто рішучою леді.

— Єдина необережність, яку мав маркіз — не залишити мені іншого вибору, — пирхнула вона й, насупивши брови, знову подивилася вниз.

— Але мені здається, що ваша неприязнь стосується не лише одного маркіза, чи не так? — його питання прозвучало так, немов він на щось натякав.

“Не варто дозволяти йому заглиблюватися в це. Краще показати якусь дрібницю”, — вирішила вона. 

— Маю недовіру до усіх неодружених титулованих. І вона посилюється, відповідно до того, наскільки близько чоловік перебуває в списку наслідування титулу.

— Справді? — губи Даніела ледь помітно смикнулися.  — Це доволі незвично.

Його сірі очі, що до цього були такими серйозними, тепер блищали від іронії, але вона, продовжуючи дивитися вниз, цього не помічала. Злегка повела плечем, намагаючись знайти зручніше положення на кріслі й ледь помітно скривилася.

Даніел уловив її гримасу, миттю пов'язавши з обережним рухом плеча.

— Здається, порух плечем завдав вам дискомфорту. У вас болить права рука? — спитав він.

Велері різко підняла очі. Його спостережливість лякала. Та вона не встигла ні підтвердити, ні заперечити, бо Даніел продовжив:

— Права рука, маркіз... Можу припустити, що це наслідки пострілу, — примружився він, аналізуючи ситуацію. — Віддача виявилася занадто сильною, чи не так?

Велері завмерла з ледь розтуленими губами. Дивилася на нього й не кліпаючи, бо ця його пильність та здогадливість не обіцяли їй нічого доброго.

Не дочекавшись відповіді, Даніел обійшов стіл, на ходу знімаючи сюртук, охайно повісив його на спинку стільця. Тоді сів у своє крісло. Підтягнувши до себе аркуш паперу, вмочив перо в чорнильницю і зосереджено вивів на ньому кілька рядків, та лише після того спокійно сказав:

— Здається, нам потроху вдалося утихомирити ваше хвилювання.

Велері отетеріло заблимала очима. 

— То ви це все зумисне?

Він проігнорував питання, лише подивився на неї. Зберігаючи професійну стриманість, промовив:

— Краще сьогодні відпочиньте. Проведіть день у саду, подихайте свіжим повітрям і добре виспіться.

Даніел склав аркуш навпіл і підвівшись, простягнув його Велері.

— Віддайте аптекарю. Настоянка валеріани допоможе заспокоїти нерви й мати гарний сон. Достатньо однієї ложки на ніч. А щоб зняти біль в плечі, я виписав вам камфорну мазь. Втиратимете ввечері перед сном.

Велері підтисла губи, але папірець взяла, а заодно прихопила свою теку зі столу.

— До зустрічі, леді Велері.

Вона не відповіла, кинулася до дверей, керуючись єдиним бажанням — якомога швидше покинути цей кабінет.

Амелію знайшла в адміністративному крилі, над нею нависав управитель, притримуючи однією рукою лорнет. Велері безцеремонно грюкнула дверми, від чого той аж підстрибнув і миттю відвів лорнет від очей, перелякано зиркнувши на неї.

— Лікар Даніел Мортон рекомендував мені сьогодні відпочити, — Велері переможно помахала папірцем у повітрі.

Амелія кивком відпустила управителя й взяла з рук сестри аркуш. Пробігши по ньому очима, графиня з підозрою глипнула на Велері.

— І як ти цього домоглася?

— Ставиш під сумнів знання своїх лікарів? — Велері звела брови й без поспіху опустилася на крісло навпроти.

Підозрілий погляд Амелії все ще вимагав пояснення.

— Усе ж очевидно, — не зовсім елегантно розвела вона руками, — засильно перехвилювалася від цього твого покарання.

— Гаразд, — здалася графиня Девон, — але завтра тобі доведеться сюди повернутися. І це не обговорюється.

— Звісно, от тільки повернуся я до доктора Холмса.

— Ні.

— І чому ж це ні?

— Доктор Холмс пояснив мені, що з новим лікарем тобі буде куди краще. Я погодилася з його аргументами.

Велері дивилася на сестру, усвідомлюючи, що Олівер Холмс виявився хитрішим і випередив її, передбачивши, що вона захоче повернутися до нього. Відрізав їй усі шляхи до відступу, так би мовити.

— Цікаво, які ж це аргументи? — скривила губи вона.

— Доктор Холмс має багато заможних приватних пацієнтів, постійно відвідує їх і часто відсутній. До того ж він навчає молодих лікарів, що практикуються поруч з ним. Тож ти залишишся під наглядом доктора Даніела Мортона. І це теж не обговорюється.

Велері тихо зітхнула, уявлення не маючи, як-то тепер їй бути. Але існувала ще одна проблема.

— Можна хоч в академію мистецтв навідатися? Ввечері мені варто забрати замовлені фарби, тамтешні підмайстри художників найкраще знаються на їх приготуванні.

Насправді їй треба було з деким там зустрітися — з її таємною і єдиною справжньою причиною для візитів до академії. Забрати фарби — лише привід. Вона не знала, як тепер передати ту суму, що приготувала, а термін добігав кінця.

— Служниця забере, — відказала Амелія й згорнувши розкладені столом папери в стос, підвелася. — Ходімо до аптекаря.

— Мел… — Велері дивилася на неї й не ворухнувшись, — не перетворюй моє життя на в'язницю. Я вже погодилась спокутувати провину й відбілювати репутацію тут.

— ໖ —