⚜ Розділ 5. “Відрізані шляхи до відступу”

Даніел Мортон опустився поруч з нею на коліно.

— Дихайте. Повільно. Глибокий вдих. Видих, — чітко, спокійно давав він вказівки. — Усе гаразд, леді Велері. Ви впораєтеся, — його голос наблизився, став м’якшим. — Тепер подивіться на мене.

Вона нарешті відійняла долоні від обличчя, повільно підняла голову. Сірі очі дивилися прямо на неї.

— Я візьму вас за руку, гаразд?

Просте «так», намертво застрягло у горлі.

Даніел обережно взяв її руку, легко ковзнув атласом пальчатки вверх.

Щойно пучки його теплих пальців торкнулися шкіри, Велері мимоволі затамувала подих. І завмерла, боячись, що найменший рух зруйнує цю мить.

Не відриваючи погляду від очей, Даніел з професійною точністю знайшов її пульс, злегка стиснув зап’ястя.

Секунди застигли між ними.

— Серцебиття зашвидке. Реакція на сильне хвилювання, — його голос прозвучав навдивовижу спокійно. — Доведеться заспокоїтися.

«Доведеться...» — подумала, не знаходячи ні сил, ні бажання для відповіді.

Він так і не відпустив її руки — вона досі відчувала слабкий тиск його пальців на зап'ястку. І мала б відсторонитися. Відсмикнути руку. Тікати. Чимдуж.

Вона мала боятися його, знаючи фінал. Та натомість хотілося тягнутися до нього, вбирати тепло цього дотику, як щось життєво необхідне.

— Ми не можемо залишатися у коридорі. Тут надто гамірно й багато сторонніх очей, — мовив Даніел, обриваючи ту її нестерпну внутрішню боротьбу. — Я відведу вас у кабінет.

Він не чекав відповіді, рішуче звівся на ноги й, не відпускаючи руки, обережно підвів її. 

Велері відчула, що сама майже не докладає зусиль. Даніел підтримав її другою рукою за лікоть, даючи можливість знайти рівновагу, але долоні не відпустив, навпаки —  міцніше притулив її до себе, зосереджуючи усі відчуття на цьому дотику. 

Вони повільно рушили коридором, завернули за ріг. Її погляд несвідомо затримався на його довгих пальцях з акуратними нігтями, ковзнув донизу, блукаючи підлогою, стінами, аж поки свідомість не вихопила лаву під його кабінетом.

Там чекала молода жінка в темній, поношеній сукні, що ледве приховувала її худорлявість, з блідим, виснаженим обличчям. Вона сиділа зсутулившись, притискала до себе маленьку біляву дівчинку. А мала однією рукою обіймала ганчір'яну ляльку й злякано блимала широко розплющеними очима, немов те пташеня.

Помітивши дороге вбрання Велері, жінка поспішно звелася на ноги, потягнувши за собою дівчинку, щоб відійти з дороги й притулитися до стіни. На її обличчі безпомилково читалася покірність впереміш з ледь помітним страхом.

Даніел стишив крок, злегка схилив голову в знак вітання. Його погляд опустився до пошарпаної ляльки в руках дитини.

— Усе гаразд, не хвилюйтеся, — тихо сказав він. Заспокійливо кліпнув очима, дивлячись на дівча, тоді перевів погляд на її матір. — Прийму вас, щойно звільнюся.

Він завів Велері у кабінет, обережно підвів до крісла. І його рука нарешті відпустила її долоню. Вона й не усвідомила, що в той момент її пальці інстинктивно стиснулися, намагаючись зберегти тепло його дотику.

Даніел одразу ж відійшов до письмового столу й витягнув свій медичний саквояж.

«Точнісінько такий самий, з яким не розлучається і доктор Холмс», — подумки відзначила Велері, спостерігаючи як зосереджено він розчинив його. Дістав звідти маленький скляний каламар.

Швидко, майже безшумно подолав відстань до крісла. Схилившись над нею, відкоркував пляшечку й підніс до її обличчя.

— Вдихніть.

Різкий, міцний запах нюхальних солей обпік їй ніздрі. Велері аж відсахнулася, інстинктивно заплющила очі й болісно скривилась. Їдкість запаху протверезила свідомість. Вона глибоко вдихнула й різко розплющила очі.

— Ось так краще, — вдумливо промовив Даніел, вдивляючись їй в обличчя.

Відтак він випростався й відійшов до письмового столу, вертаючи флакон на місце. Пововтузившись біля саквояжа, дістав з шафи склянку й наповнив водою з карафи. Знову підійшов до крісла й простягнув її Велері.

— Випийте.

Вона слухняно взяла її й зробила ковток. Терпкий, гіркуватий присмак обпік їй язик. Вона мимоволі скривилася, розуміючи, що це не просто вода. Але, нагадавши собі, що у коридорі на допомогу чекає знесилена жінка й перелякана дівчинка, слухняно зробила ще один ковток.

— Зі мною усе добре, — нарешті подала голос. — Вас там чекають хворі.

Вона вже збиралася підвестися, аби поставити склянку на стіл, але Даніел, уловивши той намір, спинив її:

— Вашому організму потрібен спокій. Посидьте ще трохи.

Він забрав склянку з її рук і сам відніс. Вернувшись, спинився за декілька кроків від крісла.

— Леді Валері, що вас настільки схвилювало? — спитав спокійно, задумливо дивлячись на неї. — І чому ви втекли від мене?

«Бо варто лише піддатися й уб'ю нас обох», — з її грудей вирвався знесилений, ледь чутний видих.

Не витримавши його зосередженого погляду, що, здавалося, глядів кудись в душу, вона опустила очі на складені на колінах долоні.