⚜Розділ 4. “Його обличчя”

Велері ледь встигла схопити зі столу свою теку. Доктор Холмс, прагнучи якнайшвидше позбутися проблеми, буквально виставив її зі свого кабінету й, не гаючи ні хвилини, повів у інше крило лікарні.

— Чекайте тут, — звелів, різко відчинивши перед нею масивні двері. Старі петлі глухо заскрипіли. — Я знайду його.

Велері чула в його голосі потіху. Що й не дивно. Її позбувалися — це було ясно як день. Але анітрохи не засмучувало.

Вона втягнула в легені ледь уловний запах сушених трав і повільно повела очима до стіни, де висіли маленькі пучечки різноманітних лікарських рослин, під кожним — латинська назва. Неспішно підійшла до столу, примостила свою теку на краєчок. Погляд упав на залишений там стос книг, зачепився за анатомічний атлас. 

Цікавість узяла гору, вона обережно підняла його та перегорнула декілька сторінок, зніяковіло роздивляючись малюнки людських органів. Але що далі гортала, тим більше її це притягувало, аж поки не наштовхнулась на те, що викликало найбільшу цікавість, хоча мало б — найбільший сором. Та вона роздивлялася з подивом, уважно, забувши про усі ті пристойності. Бо ж і справді цікаво було, як то там все влаштовано.

За її спиною скрипнули двері. Велері здригнулася й, мов спіймана на гарячому, похапцем кинула атлас на стіл, як-не-як прикриваючи його своєю текою.

Видих, глибокий вдих, і вона повільно обернулася.

Усього секунди вистачило, щоб зустрітися очима. Ще секунди — щоб так і завмерти.

І він спинився посеред кімнати, її невідривним поглядом прикутий.

Високий. Простий чорний сюртук підкреслював його струнку фігуру. У руках він стискав записник в чорній обкладинці й зосереджено дивився на неї. 

Дещо скуйовджене русяве волосся додавало якусь нотку недбалості його образу, ніби він щойно провів по ньому пальцями у якихось своїх глибоких роздумах. Високі, різкі вилиці, класичний, прямий ніс, додавали дрібку суворості. Та найбільше вражали очі. Сірі, як світанковий лондонський туман, вони дивилися з глибоким спокоєм і незбагненною цікавістю.

— Леді Велері? — м’який, мелодійний голос розсіявся в тиші.

Її серце забилося швидше. Вона нарешті згадала про потребу дихати, різко випустивши з легень повітря. В ту ж мить ті сірі очі злегка примружились, ніби він намагався щось згадати чи розгадати.

— Це абсолютно нелогічно… — задумливо протягнув він. — Та мій розум наполегливо стверджує, що ваш образ знайомий мені.

Її серце й узагалі перейшло у шалений, божевільний галоп.

«Можливо, ми знайомі цілу вічність, — пролунало у зненацька ошалілих думках. — І сотні життів до цього ми були разом». Бо саме таке відверто безумне відчуття й охопило її. І наче ж вперше дивилася на нього, він мав би здаватися чужим, але відчувався таким близьким, ніби вона, без перебільшень, знала його завжди.

«Господи, ти щойно збожеволіла, Велері!» — простогнала вона подумки.

— І, здається, ваш погляд натякає на те саме, — додав він.

— Це не так,— заледве видавила з себе ті декілька слів, не знаючи, чи відповіла йому, чи вголос заперечила власним думкам.

Він зробив крок уперед, скорочуючи відстань між ними. Легким рухом опустив записник на край столу. Його погляд ковзнув до стосу книг, затримався на анатомічному атласі, який вона поспішно пробувала затулити текою й собою.

— Це праця шотландця Метью Бейлі. Атлас патологічної анатомії — абсолютна новинка. Перше англомовне видання, надруковане тут, у Лондоні, чотири роки тому. — Його сірі очі потеплішали, і ледь помітна усмішка торкнулася куточків губ. — Вас цікавить наука?

— Я... я лише розглядала, — Велері відчула, як її щоки спалахнули від сорому, що її застали за цим «недоречним» читвом. А це ж він ще не знає, що саме вона там так детально роздивлялася. — Це… гарно, — пробурмотіла й не подумавши.

— Гарно? — Він злегка схилив голову. — Ви говорите про малюнки органів чи про щось інше?

«О, небеса! Слово "гарно" тут явно невдале», — стражденно заскиміли її думки.

Цю їхню розмову не інакше як незграбною описати й не можна було. І все через соціальні норми, бо дівчина її статусу навіть в руках не повинна тримати таку книгу, не кажучи вже про те, щоб роздивлятися й коментувати. Але, що дивно, навіть у цій відверто незручній ситуації ховалася незрозуміла привабливість, бо вона не знаходила в його погляді й натяку на несхвалення її нетипового інтересу.

І тут Велері нарешті усвідомила, що продовжує безсоромно вбирати поглядом кожну рисочку його обличчя, наче в якійсь відчайдушній спробі назавжди закарбувати в пам’яті.

«І вигляд усе це, ймовірно, має трохи дивакуватий», — підсумувала подумки, але очей так і не зрушила.

— Перепрошую, забув про хороші манери. Доктор Даніел Мортон, — його голос ураз поглибшав, став тихішим. Вишуканий тембр гіпнозував, змушував забувати про усі незручності.

А усмішка… усмішка не зникала.

— До ваших послуг, леді Велері.

Він поштиво схилив голову й випрямившись, знову прикував поглядом, у якому чаїлася все та ж незбагненна цікавість і вабливість.

— Доктор Олівер Холмс повідомив, що ви будете зі мною до кінця літа.

«...будете зі мною...»

І тут її, мов обухом, накрило раптове усвідомлення: це ж він!

«Лише вдих. Зустріч очима й вороття вже немає», — вдарили по свідомості слова Нориного пророцтва.

— Ні, — замотала вона головою, силуючись відірвати погляд від тієї усмішки, від тих очей, — це помилка…

«Ми не повинні були зустрітися... взагалі», — пронизала думка, викликаючи паніку.

Вона рвучко відсахнулася, неусвідомлено ступила убік, оминаючи його. Квапливі кроки перетворилися на незграбний, майже сліпий біг до дверей.

Спіткнулася, ледь не врізалась травмованим плечем в одвірок. Не дивлячись куди біжить, вирвалася з кабінету, й мало не збила з ніг доглядальницю у коридорі.

«Душі одна одну впізнають в ту ж мить. Не судилося…» — наздоганяли її ті слова.