⚜Розділ 3. “Люблю неприємності”

Дорогою до лікарні, Велері спостерігала за будинками, що пропливали повз, і не змогла стримати тихого стогону, коли карета раптово смикнулася, й травмоване плече нагадало про себе болем.

— Це не так вже й погано. — Амелія розцінила все на свій лад. — Опікуватися людьми, що потребують допомоги й розради — гідне заняття.

— Але не моє, Мел.

— Зате допоможе тобі виправити репутацію, — стояла на своєму сестра. — Про жахливий інцидент з маркізом забудуть швидше, якщо побачать, що ти займаєшся благодійністю.

— Це ж лікарня, а не бальний зал. І от, чесно, навіть не уявляю, що я там робитиму.

— Доктор Холмс знайде тобі заняття, яке відповідатиме твоєму статусу, — впевнено сказала Амелія.

Карета в’їхала на подвір’я лікарні й спинилась перед дверима. Велері стиснула зуби й притисла до грудей теку для малювання. Вона рідко з нею розлучалася. А тепер це додавало їй якоїсь додаткової впевненості.

Щойно вони переступили поріг, як у ніздрі вдарив запах ліків, оцту та вологого повітря. До цього Велері лиш декілька разів була у стінах лікарні й вже призабула їхній «аромат», яким, як вона припустила, тепер просякне її сукня й навіть саше з сумішшю лаванди, чебрецю й розмарину, навряд чи вже допоможе позбутися його.

Амелія повела її коридором до кабінету доктора Холмса. Але того на місці не виявилося.

— Леді Девон, — наздогнав їх управитель, низько кланяючись. І різко випроставшись, нервово затараторив: — Я маю порадитися з вами, як доцільніше використати пожертви, зібрані минулого тижня на зустрічі благодійниць. Варто вирішити, чи закупити ліки, чи найняти більше доглядальниць, оскільки бідними кварталами шириться тиф і вільних рук тут бракує.

Він видав це все на одному духу, майже скоромовкою, ніби боявся, що будь-якої миті його гнівно обірвуть і відішлють геть. А на останніх словах навіть почервонів, чи то від браку повітря, чи від хвилювання.

Велері в подиві глипнула на Амелію, намагаючись визначити, чим її мила й турботлива сестра могла так залякати цього бідолаху. Чи це на нього так діє її титул графині?

Амелія подивилася на неї. 

— Зачекаєш доктора Холмса в кабінеті?

Велері довелося кивнути й слухняно чекати поки доглядальниця, відправлена сестрою, відімкне двері.

Щойно вона зайшла всередину, як в ніздрі вдарило важке повітря, у якому змішалися спиртові й оцтові настоянки трав з димом від олійних ламп. Вона нарахувала їх три на камінній полиці й припустила, що Олівер Холмс засиджується тут допізна. 

«А може й взагалі живе», — подумала, зиркнувши на зручну софу під стіною. Звісно, вона знала, що у приміщенні є жилі кімнати для лікарів, але складалося враження, що він про те не відає.

Захаращений книгами й медичними інструментами кабінет лікаря, зовсім не вразив. Вона очікувала куди більше простору й акуратності від поважного Олівера Холмса. Повела очима до великої шафи під склом, що ховала безліч каламарчиків та різного розміру баночок з ліками. Неподалік неї стояло глибоке, м’яке крісло з високою спинкою.

Вона кинула свою теку для малювання на стіл і покволом пройшлась повз стелаж з книжками, вчитуючись в корінці пошарпаних трактатів. Різноманітні медичні назви латиною їй мало про що казали. Погляд зачепився за Біблію в шкіряній потертій палітурці скраєчку полиці.

Вона всміхнулась, бо ж це якось дивно було. Обережно витягнула її й розгорнула, вткнувшись поглядом в тонку пластину зі слонової кістки, на якій аквареллю була зображена молода, приваблива жінка з високою зачіскою й проникливим поглядом. Точно такий самий портрет вона бачила в стінах маєтку Ланса, бо це була мініатюра його матері. Усмішка Велері поширшала, бо у цього лікаря, виявляється є таємниця. Було б добре розгадати її — це могло б скрасити її перебування у стінах лікарні.

— Леді Велері!

Вона сіпнулася від різкості голосу й повернулася. У прочинених дверях стояв доктор Олівер Холмс. Його очі опустилися на її руки.

Він швидким кроком наблизився до неї й безцеремонно вихопив з рук мініатюру разом із книжкою.

— Вас не вчили, не чіпати чужих речей? — буркнув, не приховуючи невдоволення.

Велері дивилася, як його рука з Біблією інстинктивно потяглася до полиці, але на півдорозі він передумав і похапцем сунув книжку в ящик столу. Тоді повернувся до неї з наміром щось сказати, але Велері випередила його:

— Докторе Холмс, чому ви зберігаєте мініатюру маркізи Гаскойн у Біблії?

Так, тактовність не була її сильною стороною, особливо в моменти, коли гору брала цікавість.

— Ви помилилися, леді Велері. Це не маркіза.

— Запевняю: це саме вона. — Ледь помітна усмішка торкнула кутики її губ, коли Велері зрозуміла, що справа тут не просто в таємниці, а швидше за все у якійсь цікавезній драмі.

Її очі блиснули. А в голові миттю почали складатися деталі картини. Сивина вже злегка посріблила скроні лікаря і на вигляд йому близько сорока п’яти, а то й більше. Маркіза Гаскойн мала дорослих синів. Тож маркіза з цим лікарем приблизно одного віку. А мініатюра з її молодості, тож це виходило, що він мав до неї якісь почуття, ще з тих років. Її мініатюру в Біблії не просто так береже. А Біблія то пошарпана, виходить, він її часто до рук бере. Їй безумно закортіло подробиць.

— У мене пречудова пам’ять, містере Холмс, я ж художниця. — Мило всміхнулася вона. — До того ж я бачила цей самий портрет в маєтку маркізи.

— Леді Велері, — його голос став ще різкішим, — я не сумніваюся у ваших мистецьких здібностях, та ви тут зовсім для іншого. Леді Девон запевнила, що ви не створюватимете проблем.

Олівер Холмс, суплячись, підійшов до столу й взявся навмання перебирати якісь свої медичні папери. Велері підозрювала, що він це робив просто, щоб зайняти чимось руки й створити видимість зайнятості.

— Але, можливо, моя цікавість вам якось допоможе? — не здавалася вона.

— Ваша цікавість лише до неприємностей може привести, леді Велері.

— Я люблю неприємності, — посміхнулася дівчина. — Вони роблять життя цікавішим.