⚜Розділ 2. “Примусова покута”

До ранку новини про прикрий інцидент, у якому була замішана Велері Таунсхенд, дісталися і її подруги Фейт Коллінз. Тож щойно сонце піднялося над горизонтом, злегка розганяючи туман, Фейт одразу й примчалась в лондонський маєток Девонширських. 

Вони розмістилися у блакитній вітальні, дві стіни якої прикрашали панорамні шпалери, що створювали ілюзію навколосвітньої подорожі. Величні панорами Лондона, Венеції, Неаполя та Константинополя з боку водних шляхів, плавно перетікали одна в одну. Їх розписом займався сам месьє Левер, французький шпалерник, послугами якого могли скористатися лише найбагатші.

Проворна служниця в білому фартуху, рясно оздобленому рюшами, розлила чай і поспішила зникнути. Інша внесла тацю з випічкою й повітря заповнив аромат свіжоспечених булочок та кориці.

Фейт, не вагаючись, додала у свою чашку дві ложки цукру. Велері ж і не торкнулася цукорниці, лише влила густих вершків і плавно розмішуючи їх в чашці, коротко розповіла про Ланса та взялася скаржитися на наслідки:

— Уявляєш, до кінця сезону займатися благодійністю в лікарні? Це ж Амелія покровителька й голова ради піклувальників. Це її справа, не моя. 

Велері поклала срібну ложку на блюдце біля чашки й додала:

— Не знаю, що тут і сказати. І уявлення не маю, що я там робитиму.

Фейт теж відставила ложку на блюдце. Її погляд на декілька митей затримався на таці з пухкими булочками та кексами з корицею, але вона втрималася від спокуси.

— Думаю, за твою витівку це навіть незначне покарання, — завважила розважливо й елегантно піднесла чашку до вуст. — Це ж не просто добра справа, а й християнський обов’язок.

— От саме так Мел і заявила. Змушує відвертати увагу від скандалу благодійністю. Вигадала це, щоб я не мала вільного часу на, цитую: «Різного роду дурниці», — спробувала вона скопіювати тон сестри й обережно, бо плече досі боліло, обіперлася на спинку канапи. — Тепер в мене й на малювання часу не залишиться.

Велері повернула голову до вікна, де в променях вранішнього сонця купався букет пізніх півоній у кришталевій вазі на столику, застеленому білою мереживною скатертиною. І хоч вона більше любила вуличні пейзажі, їй захотілося написати ці ніжно-рожеві квіти в золотистих променях. Але до них от-от мала спуститися Амелія, щоб відвезти її у лікарню. Велері важко видихнула й подумала, що тепер, певно, лише в неділю матиме трохи часу на малювання і то після служби.

— Та ще й доведеться публічно замолювати гріхи в церкві щонеділі, — додала вона, беручи до рук чашку.

Фейт кривувато посміхнулася, дивлячись на неї.

— Але я розумію правила цієї гри, — продовжила Велері, спинивши погляд на панорамі Венеції, де золотаве вечірнє сонце ковзало по дзвіниці Святого Марка, відбиваючись у нерухомих водах каналу. — Знаю, що не повинна пропускати службу, бо маю усім продемонструвати повернення до благочестивого, респектабельного життя.

— Така наша доля — гратися в ці публічні ігри, — важко зітхнула Фейт.

— А про наш з тобою клуб для дебютанток, то й узагалі доведеться забути на деякий час, — продовжувала нарікати Велері. — Спілкування зі мною зараз може кинути тінь на їхню репутацію.

— Дівчата зачекають, — впевнено відказала Фейт. — Ми допомогли їм позбутися наївності, навчили розрізняти мотиви й не зважати на солодкоголосість. Та й не забувай про записник. Ми занотували усі скандали, це допоможе їм відсіяти негідних кандидатів на шлюб

— Ох, Фейт, це далеко не все, — Велері відпила ковток чаю і мотнувши головою, стражденно продовжила: — Найгірше — те, що Амелія рішуче надумала видати мене заміж.

Вона навіть не пробувала насолодитися смаком чаю, що мав легкий цитрусовий присмак бергамоту, лиш вкотре зітхнула, кривлячись тій недосяжній перспективі.

— Бо мені давно вже пора пошлюбитися. Три сезони минули — безнадійна стара діва, — переказувала слова сестри. — Заради цього вона вирішила й невеликий бал влаштувати, зігнавши під дах цього дому усіх «гожих кандидатів», а заодно й зібрати пожертви для лікарні. Уявляєш таке? Сьогодні запрошення розішле. Ти ж не покинеш мене?

— Думаю, в Амелії на балу я можу з’явитися, — підбадьорливо кивнула Фейт. — А тобі однаково доведеться вийти заміж. Це доля усіх аристократок, особливо привабливих, багатих і родовитих. І я підозрюю, що Амелія не жартує, щодо серйозності своїх намірів.

— Старання марні, — пирхнула Велері. — Ну, підсовуватимуть мені тих сміливців, а я робитиму так, що вони чимдуж тікатимуть від мене, забувши навіть про мій посаг. Хіба ж то для мене проблема? Я саме так і живу три з лишком роки. І заміж я не вийду. Але Амелії з Вільямом того знати не варто.

Фейт відставила чашку на столик.

— От ніколи не розуміла оцю твою категоричність. Ти усіх нас воліла бачити щасливими, а собі такого ж не хочеш?

— Просто я не готова стати власністю чоловіка. Не готова змінити своє життя для когось. Занадто вже принадною є ця свобода. — Велері говорила зі звичною буденністю й нотками веселості, але серце її стиснулося, бо вона бачила наскільки щасливими стали її подруги та сестра.

А сама вона мала старанно уникати заміжжя й від усіх приховувала справжню причину. Краще нехай вважають її вередливою, дивною чи занадто перебірливою. Однаково мало хто зрозуміти зможе, почувши з її вуст про марення старої служниці. Але ж вона знала, що то не марення зовсім, що то її доля, якої так хотілося уникнути. Бо цей світ занадто прекрасний, щоб так рано попрощатися з життям, нехай навіть через велике кохання, яке Нора передбачила їй разом із загибеллю.

Велері повела очима до злегка прочинених дверей і стражденно скривилася, почувши приглушені кроки сестри на східцях. Попереду чекала лікарня.

Примусова покута починалася.

— ໖ —