1.1

Кілька годин потому Велері стояла перед сестрою, винувато опустивши голову.

Амелія, графиня Девон, в розпачі притулила долоню до чола й, розплющивши очі, знову подивилася на сестру. Навіть цей її жест, сповнений відчаю, здавався елегантним.

— Що-що ти зробила?.. — перепитала вона чужим, стишеним голосом.

— Поранила його.

— Як? — прозвучало на видиху.

— Я ж кажу, випадково. З пістолета, — пробурмотіла Велері, переминаючись з ноги на ногу.

Вона мимоволі торкнулася плеча, що досі боліло після злощасного пострілу, але одразу ж опустила руку, щоб не привертати зайвої уваги — підозрювала, що повчань їй і без того вистачить.

Амелія вкотре важко зітхнула.

— Як взагалі у твоїх руках опинилася зброя?

— Випадково. Я не хотіла, Мел.

— Не хотіла… — Амелія в розпачі змахнула руками й відвернулася до вікна. — Мій Вільям у своїх два, куди менше нагляду потребує ніж ти. Я не знаю, що з тобою робити, Велері.

— Вони захотіли постріляти, але я, чесно, не думала, що й пістолети забили. Це ж перед пострілом роблять. — Вона розуміла наскільки по-дитячому звучить це виправдання, тож додала: — Погодься, який дурень тримає пістолети зарядженими у бібліотеці.

— Ось це твоя основна проблема — не думати.

Зітхнувши, Амелія притулила долоню до чола.

— Певно, це моя вина, я недогледіла щось у твоєму вихованні.

Велері захотілося пирхнути після цих слів сестри, але, розуміючи наскільки та обурена, придушила у собі те бажання й сумирно сказала:

— Мел, ти тут далеко ні при чому, бо я такою завжди була.

Доки Амелія намагалася осягнути масштаби майбутнього скандалу, Велері очікувала, коли ж вона вже змириться, щоб чкурнути з-перед її очей. 

«Ще з хвилину й можна буде собі тихо відступити», — вирішила вона, помітивши, що сестра вже не притуляє долоню до чола, а заглибившись у думки, дивиться у підлогу. Але не встигла.

Двері різко відчинилися і в кімнату впевненим кроком зайшов Вільям. Звістка про її скандальні пригоди наздогнала його у Палаті Лордів, змусивши негайно покинути засідання. Повідомлення приніс посильний його доброго знайомого доктора Холмса.

Вільяму вистачило одного погляду на напружені обличчя сестер, щоб зрозуміти суть розмови.

— Усе гаразд, — заявив він, підходячи до дружини. — Доктор Олівер Холмс запевнив, що життю Ланса Гаскойна й… іншим його функціям ніщо не загрожує. Куля лише злегка зачепила стегно. Подряпиною обійшовся.

Амелія полегшено видихнула й повернулась до сестри з наміром продовжити повчальну бесіду, та плач Вільяма-молодшого із сусідньої кімнати спинив її. Графиня Девон лиш гучно зітхнула, кинувши на неї повний невдоволення погляд, і поспішила до сина.

«Значить, все буде добре», — з полегшенням подумала Велері, дивлячись їй услід. Вона була певна, що направила пістолет у підлогу, але чи то рука здригнулася, чи то його віддачею потягнуло вбік. Хай там як, а стріляти в Ланса вона не планувала, лише спинити хотіла. Спинила. І врятувала життя обох.

Граф Девон дочекався поки дружина покине кімнату й повернувся до Велері.

— Теж маєш намір повчати мене? — випередила вона його, суплячи брови.

— Це переходить всі межі, Велері, — хоч його голос і звучав спокійно, вона чула в ньому добре стримуване невдоволення.

— Я розумію. — Винувато підтиснула губи.

Граф дивився на неї з якоюсь підозріливою задумою.

— Велері, тобі відомо, як я до тебе ставлюся?

Вільям зробив паузу, але питання явно було риторичним, тож вона промовчала, чекаючи продовження. І він продовжив:

— Що б там не сталося, я захищатиму тебе. Але враження, ніби ти навмисно стараєшся занапастити репутацію. Це так?

— Ні. Я справді не пишаюся цим вчинком. І щиро шкодую. Чесно. Просто так виходить. Насправді я не сказала Амелії дещо… — завагалась вона. — Ти ж знаєш її. Нащо їй ті зайві хвилювання.

— Кажи, Велері, — насторожився граф.

— Ланс… він хотів мене скомпрометувати.

— Що?! — Вільям шпарко підлетів до неї. — Він щось зробив тобі?

В його очах, що потемніли від люті й грізно зсунутих бровах, читалося чисте бажання стерти Ланса Гаскойна в порошок. Вона навіть відчула страх за долю колишнього друга. Вже й пошкодувала, що не підібрала більш щадних слів. Але й зовсім нічого не говорити не могла, бо Ланс, ймовірно, наполягатиме на одруженні, а ця правда, сподівалася, не дозволить Вільяму погодитися.

— Ні-ні. Нічого такого, — поспішила запевнити, виставивши долоні в заспокійливому жесті. — Він лише хотів, щоб нас застали наодинці в якійсь компрометувальній ситуації. Уявив, ніби це змусить мене відповісти йому згодою. Я не знала, що в них в родині наскільки туго з фінансами, щоб полювати за багатими нареченими. — Вона опустила руки. — І настільки погано з розумовими здібностями, щоб обрати для цього мене, — додала вже тихше. І бадьоріше продовжила: — Зате тепер зрозуміло, чому він так довго крутився біля мене, мило вдаючи кращого друга.

— Проблеми з фінансами в нього почалися недавно —  після того, як успадкував титул, — Вільям продовжував зосереджено дивитися на неї. — І без багатої нареченої, його, швидше за все, чекає боргова в'язниця.

Звісно, Велері знала, що Лансу потрібні кошти на порятунок родинного маєтку, але не підозрювала, що все аж настільки серйозно. Зате тепер зрозуміла звідкіля взялася ця його безглузда, відчайдушна ідея схилити її до шлюбу, скомпрометувавши. Чудово ж знав, що добровільно вона ніколи не погодиться.

— Тоді, можливо, він затямить все це й хоча б обманом не шукатиме дружину. — Вона спробувала надати голосу веселості, та ця вимушена бадьорість прозвучала аж занадто незграбно в напруженій тиші. — Тепер ти не викличеш його, бо це зайве. Ну і його стан вже не дозволяє.

— Припускаєш, це має мене спинити?

Велері бачила, як він стиснув щелепи й знову занепокоїлася за долю Ланса.

— Вільяме, це ж взагалі дрібниця, — зітхнула вона. — До того ж захищати мене — обов'язок мого кузена Томаса, а не твій.