⚜ Розділ 1. “Біда неодмінно буде”

Лондон, 1797 р.

Вона у пастці. Кожен його рух, кожен звук — від тихо причинених дверей до, здавалося б, невинної пропозиції шлюбу — все кричало про це. Тільки Велері збагнула запізно.

Не відводячи від нього погляду, вона обережно відступала, відчуваючи, як спиною пробіг холодок.

— Пробач, Вел, але я змушений так вчинити, — це сказав Ланс. 

Ланс! Її друг. Той, кому вона довіряла понад три роки, той, хто допомагав їй віднаджувати небажаних прихильників, той, з ким вона обговорювала гожих кандидаток на роль його дружини. Той, від кого найменше якоїсь підлості чекала.

— Божевілля, — майже простогнала вона, хитаючи головою. Відступила ще на крок. — Ти не можеш говорити серйозно. 

Її стегна наштовхнулися на стіл. А Ланс наближався, не зрушуючи з неї очей. Граційно, як той хижак, що готується до стрибка. Впевнено, бо вже прорахував усі можливі шляхи для відступу своєї жертви: стіл примикав до вікна, а позаду стіна.

— Чому, Вел? Двері не замкнені. Сюди ось-ось зайде барон Ашфорд і зрозуміє, як ми проводили час.

— Стій! — Велері простягнула руку, виставляючи йому невидиму межу.

Вона підозрювала, що як тільки він схопить її, випручатися з його рук буде непросто. Її завжди дивувала його кремезна, як для аристократа, статура й дужі руки. Поруч з ним вона собі завжди здавалася маленькою й тендітною.

— Лансе, ти справді настільки безумний, щоб вірити, ніби граф Девон дозволить тобі одружитися зі мною без моєї згоди, після того, як ти зганьбиш мене? — вона все ще пробувала достукатися до його здорового глузду й сподівалася, що згадка про чоловіка її сестри допоможе схаменути його.

— А що я втрачаю? — Ланс ледь помітно скривив губи.

— Свою честь. Свою гідність. І, ймовірно, своє життя.

Не зводячи з нього очей, вона прудко обігнула стіл, краєм ока вихопивши ящик з дуельними пістолетами на краю.

— Вел, ми понад три роки знайомі. Завжди знаходили спільну мову. Ти знаєш мене краще, ніж будь-яка інша дівчина. Ми ж з тобою можемо розмовляти майже про все. Нам цікаво, весело разом. Чому ти так наполегливо відмовляєшся? Адже це шлюб, а не якась ганебна пропозиція. Я маркізом став. Ти моєю маркізою будеш. Вище тільки герцоги й королівська родина.

Він зробив ще крок, а вона, без вагань, схопила важкий пістолет:

— Стій на місці!

— Кремнівка заряджена, Вел. Поклади.

«Хто тримає заряджений пістолет у бібліотеці?» — не повірила вона, але пальці обох рук стислися на руків’ї. Якщо не вистрелити, то хоча б добряче стукнути ним можна буде.

— Ми з Ашфордом збиралися стріляти по мішенях, — пояснив Ланс. Його голос став м'якшим, але в очах все ще чаїлася тверда рішучість. — У нас спір, хто кращий стрілець і по одному пострілу, щоб довести це. Тож зброяр підготував пістолети й барон ось-ось зайде сюди.

Він знову зробив крок до неї, вона відступила. Холодна стіна вперлася їй в спину.

— Тим краще. — Велері вище підняла зброю. — Ти ж мрієш про дуель, бо твоя спроба скомпрометувати мене саме цим і скінчиться. Тобі доведеться стояти під прицілом або мого кузена, або Вільяма.

— Вел, я не ображу тебе, присягаюся. Ти ж знаєш, як я ставлюся до тебе.

— Знаю, — пирхнула вона. — І бачу, як низько ти пав.

— Це вимушений крок. Зрозумій. Я три роки мріяв лише про тебе. Як я міг бути просто другом? Ти мені потрібна.

— Я? Чи мій посаг, аби врятувати маєток?

— Ти. — Ланс замовк на мить. — Але й посаг потрібен. Опусти кремнівку, Вел, поки не сталося якоїсь біди.

— Якщо не спинишся, біда неодмінно буде.

— Не буде, Вел. Не бійся мене, я лише поцілую й зачіску зіпсую для правдоподібності. Я буду ніжним.

Він вперто зробив ще крок до неї.

— Не підходь! — Велері наставила на нього пістолет й щосили стисла руків’я. — Ти не залишиш мені вибору, Лансе.

Та він і не думав слухатися.

— Годі, Вел. Ти станеш моєю.

— Я радше вистрелю! — вигукнула вона й з гучним клацанням звела курок. — Як бачиш, я вмію з ним поводитися.

— І цим ти мені ще дужче подобаєшся. — Він криво посміхнувся й сміливо, майже з викликом, зробив ще крок.

Її руки опустилися вниз, пальці затремтіли й оглушливий постріл розірвав тишу. 

Пістолет сіпнувся з такою силою, що плече обпекло різким болем, у вухах задзвеніло від вибухового звуку. А вона так і стояла, заціпенівши, з широко розплющеними очима й кремнівкою у руці, з дула якої ще курився їдкий, білястий дим.

— ໖ —