⚜ Пролог

“Я тебе… як і вічність тому”

Лестершир, Англія, 1793 р.

Велері ніколи не дивувалася, коли стару Нору називали відьмою.

Бо вона й справді нею була.

Усі в маєтку боялися дивної звички старої служниці раптово заклякати із закоченими очима, впадаючи в забуття й виголошувати дивні марення. Але куди більше лякало те, що кожне таке її марення збувалося. Завжди. І слово в слово.

Та сестри Таунсхенд її не боялися. Нора ростила їх після смерті матері. Вони бачили в ній люблячу няньку, особливо Велері, яка до від’їзду в пансіон проводила довгі години на кухні, слухаючи її байки. 

Тепер Велері повернулася й з трепетом чекала від’їзду в Лондон на свій перший сезон. Усі її думки займали майбутні бали, танці, джентльмени, розкішні сукні й нове, бурхливе життя. Але щось незбагненне повело її на кухню, де завжди пахло затишком, а цього разу особливо — корицею та солодким ароматом яблук, як у найтепліших спогадах з дитинства.

Крізь вікно пробивався промінь передвечірнього сонця, розтинаючи напівтемряву кухні довгою смужкою золотистого світла. Він падав прямо на масивний дубовий стіл, за яким сиділа Нора, освітлюючи повний кошик принесених з льоху яблук.

— Ось, зіронько моя, — промурмотіла вона, метушливо чистячи яблуко, — спечу твій улюблений пиріг з корицею та мускатним горіхом.

Велері всміхнулася їй. Виконуючи свій давній ритуал, вибрала найбільше блідо-зелене яблуко та вмостилася поруч з нею на лавку.

Вона заплющила очі, втягнувши в легені його аромат. Мимоволі згадався присмак безтурботного дитинства, коли лазила по тих яблунях, дістаючи собі й Амелії недостиглі яблука. Батька вже три роки як не було з ними, а вона досі пам’ятала його старанно сховану у вустах усмішку, коли вдавав, що не бачить, як вона забирається на дерево перед вікном його кабінету, що нечувано для юної леді.

— Норо, чи можеш ти повірити, що вже вранці ми з Амелією вирушаємо до Лондона, на наш перший сезон? — замріяно протягла вона, грайливо повертівши в долоні яблуко. — Я не сумніваюся, що ми матимемо успіх. Хоча ні, не успіх, це буде справжній тріумф. Ми ж затребувані наречені: багаті, вродливі, навіть… непогано виховані, доньки графа Лестера.

Її обличчя сяяло радісним очікуванням і нетерпінням, а уява жваво малювала картинки, де вона вже кружляє в білосніжній сукні на балу з якимсь привабливим та галантним графом, а то й взагалі з самим маркізом чи герцогом.

Стара різко смикнула головою. Тепло в її очах, що ще мить тому огортало безмовною турботою, ураз змінилось чимось диким і чужим. Ніж з глухим стукотом випав з її рук разом з недочищеним яблуком.

Старечі, огрубілі пальці вхопили Велері за руку, до болю стиснувши. 

Очі спершу різко закотилися, явивши бліді білки, але за мить вернулися на місце. Зіниці розширилися, погляд став скляним і порожнім, застиг десь у просторі.

— Лише вдих… — проскреготіла вона моторошним, наче аж потойбічним голосом.

Велері відчула, як серце стискається в грудях, і спробувала відвести очі від спотвореного болем обличчя служниці.

— Зустріч очима… й вороття вже немає, — продовжила Нора. — Душі одна одну впізнають в ту ж мить. Цей потяг не обірвати.

Велері спробувала відсмикнути руку, але пальці старої тримали її міцно.

— Не судилося вповні... — прохрипіла Нора. — За коротке щастя ти життя віддаси. Він знає багато. І вміє багато, та тебе не врятує. Не зможе… Біль. Кров. Забагато крові… 

Від слів Нори по спині Велері пробіг холодок. Вона припинила спроби вирвати руку й завмерла.

— Тобі не привести у цей світ нове життя, — зловісно засичала вона. — Потреба дати нащадка вб'є… і тебе, й дитя. Ви обоє на його руках вмираєте. Твій зболений погляд… Його розпач: “Дихай! Тільки дихай…” І твій подих — останній. Його крик мертву тишу роздирає. Він не витримає втрати. Його життя ти з собою забираєш.

Потім, так само раптово, як і почалося, те марення й обірвалося. Пальці Нори враз розчепилися, а в її очі повернулася буденність та тиха втома, наче й не було усіх тих жахливих слів. Вона ніколи не могла контролювати це й ніколи не пам'ятала, що говорила.

Але Велері запам’ятала кожне слово.

Вона сиділа нерухомо, відчуваючи морозний слід від її дотику на руці. Повітря на кухні, що ще мить тому пахло яблуками й корицею, тепер здавалося спертим і важким. А її серце усе дужче зіщулювалося від жаху.

Усе її життя, усі мрії про майбутній сезон, бали й джентльменів, що здавалися такими радісними та близькими, в одну мить перетворилися на моторошну, закривавлену картину, де її життя згасало на руках невідомого чоловіка.

Кохання, яке вона завжди уявляла як найсвітліше почуття, перетворилося на загрозу. А шлюб, про який вона стільки мріяла, тепер був її смертним вироком.

— ໖ —