Глава 29: Тінь за обрієм Частина 2 (продовження). Саркофаг

Кришка саркофага зрушила з місця з протяжним скреготом, наче камінь опирався сам собі. Ланцюги билися, натягувалися, тріщали, але вже не могли втримати. Їхнє сяйво тьмяніло, ніби чиясь сила висмоктувала з них останні залишки світла.

Амрам підняв меч, а Сільвія — руки, в яких знову спалахнув вогонь. Вони були готові.

І тоді кришка впала на підлогу.

Із нутрощів саркофага вирвався клуб чорного диму, густого, важкого, як смола. Він закрутився у вихорі, торкаючись стін, і символи на них почали спалахувати, немов розпізнали давнього господаря.

А коли дим розвіявся — вони побачили його.

Усередині лежала постать. Не зовсім жива, не зовсім мертва. Тіло висохле, мов пергамент, але з нього виходило відчуття сили, такої ж давньої, як сама вежа. Його груди повільно здіймалися й опускалися, а очі, сховані під запалими повіками, раптом розплющилися.

Очі палали срібним світлом.

Голос прозвучав прямо в їхніх думках, не торкаючись повітря:

— Тисячі років… я чекав. І ось — двері відкрито.

Сільвія відступила, полум’я в її руках хитнулося.

— Хто ти?!

Сутність повільно підвела голову. Ланцюги обвили її тіло, але тепер вони здавалися іржавими нитками. Він лише злегка напружився — і ланцюги розсипалися на попіл.

— Я був царем, поки світ не зрадив мене. Я був тим, кого ви назвали б героєм… поки ви не зрозуміли, що моє світло яскравіше за ваше. Вони не змогли вбити мене — вони замкнули мене.

Його голос ставав гучнішим, немов сам камінь промовляв за нього.

— Я — Аркад, носій Тіні. І тепер я знову вільний.

Амрам виступив уперед, світло його меча зросло, відбиваючись у срібних очах супротивника.

— Якщо ти справді був героєм, ти б не був тут замкнений. Якщо тебе ув’язнили, значить, ти став небезпекою для всіх.

Аркад посміхнувся. Усмішка його була мертвою, але величною.

— Вони назвали це «небезпекою». Але насправді вони боялися. Бо я знайшов силу, яку вони не могли прийняти. І тепер ви принесете мені решту…

Він простягнув руку — і Амрам відчув, як сила почала витягувати з нього саме світло меча. Клинок тремтів, наче його намагалися вирвати зсередини.

Сільвія закричала, її полум’я вирвалося вперед, утворивши стіну між ними й Аркадом. Вогонь торкнувся його тіла — і він не відсахнувся. Він лише засміявся.

— Полум’я? Я горів у вогні цілих імперій. Ви думаєте, що ваш вогонь може мене спинити?

Амрам зібрав усі сили, щоб утримати меч, і крикнув:

— Сільвіє! Не дай йому взяти моє світло!

Вона кинулася вперед, поклавши руки йому на плечі. Її полум’я злилося зі світлом меча. Разом вони зупинили тягар, але ціна була страшною: темрява почала проникати в їхні серця, нашіптуючи слабкі місця, обіцянки, страхи.

Аркад піднявся повністю. Він уже не виглядав висохлим. Його тіло поступово набирало силу, наповнюючись енергією самої вежі. Крок його був важкий, але величний.

— Я повернувся, — промовив він, — і тепер ви станете моїми першими свідками.