Глава 29: Тінь за обрієм Частина 2 (продовження). Після бою

Тиша була така густa, що навіть краплі води, які зрідка падали зі стелі, здавалося, розривали повітря.

Амрам і Сільвія стояли посеред залу, серед уламків обеліска. Вогонь у її долонях поволі згасав, але залишав по собі відчуття тепла, яке ніби впиталося в камінь.

— Все закінчилося, — прошепотіла вона.

Амрам нахилився й торкнувся уламка. Камінь був теплий, але вже мертвий. Жодного шепоту, жодного відлуння. І все ж… щось його тривожило.

— Ні, Сільвіє. Це був тільки замок.

Вона здригнулася.

— Замок?

Він підняв уламок, і тоді почувся глухий звук — порожнеча під підлогою. Від удару меча камінь зсунувся, відкривши вузьку тріщину. Із неї повіяло холодом, глибшим за все, що вони відчували досі.

Сільвія нахилилася.

— Там… ще один рівень.

Амрам кивнув.

— Схоже, справжнє серце цієї вежі сховане глибше.

Вони разом відсунули уламки, і тріщина розширилася, відкривши вузький спуск. Сходи, вирізані в камені, вели вниз, у пітьму, яка здавалася ще густішою, ніж та, з якої вони щойно вирвалися.

Сільвія стиснула його руку.

— Ми підемо туди?

Він глянув на неї. У її очах був страх, але й рішучість.

— Ми мусимо. Бо якщо це дійсно в’язниця — ми ще не бачили того, хто в ній замкнений.

Вони спустилися.

Сходи здавалися безкінечними. Кроки глухо відбивалися від стін, а повітря ставало дедалі холоднішим. Їм здавалося, що вони йдуть не вниз, а в глибини власних думок, у якісь заборонені шари свідомості.

Нарешті коридор відкрився у ще одну залу. Вона була значно менша за попередню, але вся вкрита різьбленням. Символи тут не світилися — вони були вирізані глибоко, і з них сочилася темна рідина, схожа на чорну кров.

У центрі залу стояв саркофаг. Кам’яний, але обвитий металевими ланцюгами, які світилися блідим світлом, наче були викувані зі світла і ночі водночас.

Сільвія затамувала подих.

— Там хтось є… я відчуваю.

Амрам відчув теж. Не просто присутність — подих. Ледь чутний, але справжній. Саркофаг дихав.

Він зробив крок уперед, але ланцюги здригнулися, ніби відчувши його наближення. Вони зашипіли, наче живі змії, і натяглися, утримуючи кришку.

— Хтось замкнув його тут, — тихо сказав Амрам. — І замкнув не каменем, а власною силою.

Сільвія торкнулася символів на підлозі. Вона відчула, як вони б’ються, мов серця.

— Це печатка. Її створили багато рук, багато життів. І якщо вона тримається досі… значить, те, що всередині, не можна випустити.

Вона підвела очі до Амрама.

— Якщо ми зруйнували верхній замок… ми вже ослабили печатку.

Його серце впало. Він раптом зрозумів: їхня перемога могла стати початком катастрофи.

І в ту ж мить із саркофага долинув звук. Спершу тихий, немов подих. А потім — слова.

Голос глухий, але виразний:

— Нарешті…

Сільвія відсахнулася.

— Це не може бути! Він живий!

Амрам підняв меч, відчуваючи, як холод огортає все його тіло.

— Ні, Сільвіє. Це не життя… Це щось інше.

Ланцюги затремтіли сильніше. Саркофаг поволі, дуже поволі почав р

озкриватися.

І в повітрі запахло старою кров’ю та пилом віків.